Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/263

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


ла аксамітну подушку руками і зайшлася здавлюваним плачем.

Не припускала досі, що її муж аж такий очайдушно відважний — він, що так тихо приходив літами до її кімнати.

Ясно бачила всю трудність у виконанню свого пляну. Та ще глибше розуміла її, пізнавши Кассіма, на поміч котрого рахувала. Вже знала, що помочи від нього не дістане для протизаконного діла. Не припускала, що аж така тверда вірність виростає в серцях офіцирів султана. Розуміла добре, що такий дуб сам не росте. Се тільки оден представник більшої скількости дубів міцного ліса, що ріс довкруги високого престола султанського роду. Відчувала і розуміла се. І знала, що коли як буря не звалить того ліса вірних людей, то син її ніколи не засяде на престолі Султанів. Ніколи!...

Звук сего слова звенів у ній, хоч не вимовила його, немов якась чорна безодня отвиралася перед нею. Безодня, в котру падали всі її мрії й надії. Та се ні трохи не змінило самого ядра її замислу. Се, що - пережила тепер у розмові з Кассімом, тільки казало їй розложити на довший час підготовку й виконання свого пляну. І ждати нагоди.

Нагоди, нагоди нагоди! Щось немов кричало в її душі. Відчувала всіми нервами, що така нагода прийде. Розуміла, що чим хто висше стоїть, тим більше бачить нагод. І розуміла, що в ціли знищення того мідного ліса, котрий охороняв Рід і закон Османів, мусить наперед будувати-будувати-будувати.

Зачала вслухуватись. І видалося їй, що аж сюди, в кімнати царського гарему, доходить стукіт тесаного каміння при будові святині, яку розпочала.

О, якаж вона ще тоді була щаслива в порйвнанню з тим, до чого дійшла тепер! Хоч уже тоді мала на совісти смерть непереслуханої людини, котра зрештою заслужила собі на смерть своїми вимушеннями на невинній дитині.

Чи не заслужив? питала сама себе. І сама собі відповідала:

Заслужив!

А другий адютант з молодих літ її мужа? Чи і сей заслужив на смерть?

— Ні! — голосно сказала сама до себе. І додала шепотом: Та мусить умерти. Бо я мушу мати свого довіреного

260