Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/271

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


ні оден нарід на світі, що вмів вірити і молитися. Не загинув, а скріплявся пролитою кровю і молитвою своєю у тяжкі години горя і трівоги: бо конають тільки ті народи, що не жертвують і не боряться до загину — В єдности й молитві своїй.

В сутінках вечера побачила султанка, як засвітилися всі церкви віденські, немов великі вівтарі, освітлені для Бога, котрий бачить і рахує кожду жертву людську. Перед її очима стали отворені царські врата церковці св. Духа на передмістю Рогатина у хвилі, як ішла до слюбу і як тіочула крик: „Аллагу — Аллаг!“

У світлі червоних смолоскипів узріла на мурах Відня, як німецька дитина завбільшки її сина Селіма кидала каменем у яничара, що ліз по драбині.

Серце в ній тьохнуло.

Несподіваним і для себе рухом схопила обома руками за узду коня свого мужа. Наполоханий кінь Сулеймана кинувся в бік і султанка вилетіла з сідла. Сулейман хотів її задержати і впав з коня.

Оба адютантн зіскочили зі своїх коней.

Султан встав мовчки. А султанка Ель Хуррем клякла на розмоклій землі і зложивши руки як до молитви, залебеділа до свого мужа:

— Ти не підеш у вир сеї боротьби! Бо тут може померкнути твоя зоря! А ще жаден твій син не годен сам усісти на престолі султанів ні піднести меча проти бунту! — Закричала.

І заломивши руки, слізми зросила кріваву землю німецьку.

Від заходу надтягала буря. Від долин дунайських свистів вітер по горах і кидав першими заблуканими каплинами тучі — кидав на чорного коня Завойовника Османів і на нього самого і на двох його адютантів, що стояли як камяні подоби, мовби не чули й не бачили нічого. Кидав і на сплакану Султанку Ель Хуррем, що виглядала мов мучениця у світлі лискавиць на долині плачу. І була мученицею, бо більше ударів горя ждало на неї в життю її, ніж було тих каплин тучі, котрі порахувати може тільки сила Божа.

Здалека чути було, як кріпшав шум і гук хрнстіянської крїпости. То очевидно кріпшала оборона Відня.

268