бель Накус Вона дає себе чути немов далеким звуком дзвонів, котрий кріпшає й переходить у дуже дивний шум. То навіваний вітрами пісок паде там у розпуклини і пропасти тої незвичайної гори і зсуваючись, дзвонить по скелях, а при скорім леті викликає вражіния сильно шумного дзвонення. Дзвонить як вічна вістка про дивну долю цариці і жінки Халіфа, що колись як служниця в сераю воду носила і камяні сходи мила.
А коли відважна султанка Місафір втягнула в свою душу образ пустині та передумала її, — стратила відвагу, запускатися дальше. І несподівано для всіх казала вертати до Каіру, щоб іще ждати там на свого мужа Сулеймана. Бо образ пустині, рівно як образ моря і степів і великих надземних просторів звертає душу до Бога.
Мовчки завернула сторожа Султанки, а прочане, котрі йшли з нею, пішли дальше, до гробу Пророка.
А як у Каірі розійшлася вістка про очайдушну відвагу султанки, зібралася рада місцевих імамів і хатібів та заприсягла в святині сторожу її, що жаден воїн її не верне живий без живої жінки Падишаха, коли вона вдруге вирушить у подорож до Мекки. А в кілька днів опісля наспів з Царгороду посол від Падишаха і приніс сумну вістку, що вмерла мати Сулеймана, а він просить жену свою, помолитися за смуток свій біля гробу Пророка. Тоді вдруге зложили для неї велику каравану з прочан і сторожі і вона знов рушила на схід.
А перше замітне місце її постою в дорозі була тепер місцевість Мігтат-Бір-Ель-Абд,[1] де зачиналася країна малих горбатих коров. Там розложено намети й жінок узято в середину табору. Розпалено вогні та пражено пшеницю. А нічю розставлювано сторожі аж до сходу сонця, бо розбійничі племена Арабів чигають на такі каравани, підсуваються в темряві до них, душать прочан і ограбовують.
А як сонце зійшло, навантажено знов верблюдів. І каравана Султанки рушила в путь та прийшла до Ель-Гамри,
280
- ↑ Постій біля Джерела Невольників.
