— Згине з рук батька свого, подібно як Мустафа...
Впала на долівку під вагою тих слів і лежала мов у памороці. Немов у півсні чула, як старець говорив:
— Далеко в північних горах, у землях перського шаха, стоїть оборонний замок, на недоступних скелях. Там схорониться син твій Баязед, перед гнівом батька, шукаючи опіки у ворога свого і його. Та посли Падишаха знайдуть його і там. І як ти золотом підкупиш військо султана, так вони золотом підкуплять замкову сторожу і серед ночи викрадуть живого Баязеда. І серед диких гір, під синім наметом Аллага, відчитають йому батьківський вирок і прибють йому його ятаганом на серце і скинуть у пропасть, де дикі звірі розірвуть тіло його.
Голосно заридала, а відгомін її ридання заповнив скельну печеру й понісся пустинею.
Та скоро перемогла себе. Обтерла слези і запитала:
— Чи потомство мого сина Селіма вдержиться на престолі султанів?
— Удержиться, диїтино моя, відповів з сумом старець, удержиться, аж поки мине круг часів, призначений Всемогучим Богом.
Подумала хвилю й запитала напів свідомо:
— Хто я, старче Божий, бо чужа я вже й сама собі...
— Ти велика людина, нещасна доню моя... Бо маєш сильну волю у змаганню своїм. Але твоя воля звернена до зла, до непошани заповідей Божих. І тому ти чужа сама собі, що ти відчужилася від Бога.
Султанка склонилася глибоко, дякуючи за потрясаючу розмову.
— Не знаю, чим надгородити тебе, старче Божий, сказала, помалу вимовляючи кожде слово.
— Мене — нічим, хіба зміною злих замірів твоїх, відповів зітхаючи.
Усміхнулася й нічого не кажучи, вийшла з камяної келії старця. Ще від отвору відвернулася і сказала:
— Надгороджу милостинею багатьох убогих, яких зустріну на шляху свого життя.
Тепер старець не відповів ні слова. Він похилився на камяну долівку й потонув у молитві.
294
