У процесі розвитку феодальних відносин зростала приватна власність на землю. Розвиток приватного боярського землеволодіння знайшов своє відображення в появі і розвитку феодальних замків, рештками яких є невеликі городища, розташовані на високих мисах, в місцевостях з гарними навколишніми краєвидами. Вони, як правило, були обгороджені дерев'яними стінами, а на укріплених площадках розміщувались житла феодала і його сім'ї, військових слуг та челяді, склепи, ремісничі майстерні, церква з кладовищем біля неї.
Масова поява феодальних замків припадає на XII — першу половину XIII ст. На території Північної Буковини феодальні замки виявлені в селах Василів (в урочищі Хом), Дарабани (в урочищі Щовб), Ленківці Кельменецького району, Чорнівка та в інших місцях.
Боярські замки були центрами нещадної експлуатації селян. Феодали відбирали у селян додаткову працю у формі феодальної ренти. За свідченням літописця, населення Бреста та його околиць сплачувало феодалам повинності «от всякого ста... по две лукне меду, а по две овце, а по 15 десятков льну, а по сту хлеба, а по пяти цебров овса, а по пяти цебров ржи, а по 20 кур»[1]. Приблизно такі ж і у таких самих розмірах повинності, очевидно, були накладені на населення Північної Буковини, яке, як і Брест, належало до одного і того ж Галицько-Волинського князівства.
З розвитком феодалізму селяни дедалі більше втрачали особисту свободу. Шукаючи порятунку від непосильного гніту, вони тікали у малозаселені південні степи та Карпатські гори. Багато втікачів з Галицької Русі (вигонців, бродників, берладників) зосередилось в Прутсько-Дністровському межиріччі, на території Берладського князівства. Коли в середині XII ст. там з'явився прогнаний з Галича князь Іван Ростиславович і закликав йти на галицького князя, в його війську зібралось 6 тис. воїнів — велика на той час армія. З Берладі — столиці князівства, військо вирушило на Кучелмін, розташований на Середньому Дністрі. Берладники оточили Ушицю, і смерди з цього міста, як писав літописець, «скачот черес заборола к Иванови, и перебеже их 300»[2]. Але князь боровся за владу для себе, і менш за все його турбували інтереси селян. Народні маси відійшли від нього. Галицьким князям вдалося придушити цей рух.
Ще більше загострилася боротьба народних мас проти феодального гніту в XIII ст. Велике селянське повстання вибухнуло в Галицькій землі у 1241 р. Воно охопило і землі Середнього Подністров'я (Пониззя), але було придушено військами Данила Галицького[3].
