ного, є скорочення, додатки і переробки. Третій примірник Граб'янчиного літопису був Венелінський. (Чтенія, 1906, I, 224–230). Історик М. Маркевич зве свій список, за його власником, Писаревським літописом, йому належав також список Макс. Плиски (Ист. Мал. V. 93).
Звернімо тепер увагу на життєпис автора літопису — Григорія Граб'янки.
Про Граб'янчине життя видавці літопису 1854 року подали такі скупі відомості. Григорій Граб'янка або Гребенка був сучасник Петра I, Катерини I і Петра II[1]. На Коломацьких проханнях він перший підписався серед старшин Гадяцького полку, як суддя полковий. Року 1723 його, тоді суддю гадяцького, укупі з полковниками стародубським — Корецьким і переяславським Даниловичем П. Полуботок надіслав був у різних справах до Петербургу до царя Петра і до сенату, між иншим, прохати, нехай буде дозволено знову обрати гетьмана. Клопотання оці, як відомо, успіху не мали і всенька справа закінчилася там, що й П. Полуботка і самого Граб'янку було заарештовано. З цього видно, що з нього теж був не аби-який автономіст типу Полуботківського[2]. Року 1729 за царювання Петра II, Граб'янку, на прохання гетьмана Данила Апостола, було призначено за гадяцького полковника на місце серба Гавр. Милорадовича. Оце, каже Самчевський, так що й усі відомості про Граб'янку, які знаходяться у Самовидця, Ріґельмана, Исторіи Русовъ (228, 234), в історії Маркевича. Є ще відомості про Граб'янку і в «Краткомъ описании Малороссіи» (314 стор.). Є ще й такі додаткові до цього, новіші біографічні відомості: він був одружений з Євдокією Іванівною Забілою[3], унучкою генерального обозного Петра Забіли. Року 1710 з нього гадяцький полковий обозний, потім осавул, суддя (з 1717 по 1726 р.). З 1710 р. володів він с. Максимівкою, з 1717 по рангу с. Русаківкою, р. 1734 брав участь у поході Мініха проти Криму — там і помер. Жив звичайно у Гадячі; дітей в нього не було[4].
Літопис починається «объявленіемъ къ читателю», де автор пояснює «коея ради вини сія исторія начатся писати», цеб-то, значить, для чого він почав складати свого літописа, або, як він сам його зве, свою історію; і це цікаво, що сам він уважає свій твір за історію. В книжках, каже він, що їх склали давні латино-польські історики Кромер, Більський, Стрийковський, Гваньїні, Коховський, а також німецький Пуфендорф і Гібнер, що їх нині волею Петра перекладено на слов'янську мову, скрізь багацько написано про боротьбу козаків з бусурманами, про те, що козаки збиралися від давніших часів в порожніх незаселених лугах біля річок Дніпра й Буга і не за якусь платню трималися тамечки, а тільки тому, що, бажаючи поширити христіянську віру, розбивали і на морі, і на сухопуттю турок і татар і хоч і скидалися були на звичайнісіньких розбишак, усе-ж велике діло робили, бо з одного боку одбирали од хижих татар бранців-христіян, даруючи їм волю, а з другого —
