захищали Річ Посполіту і Русь од усяких татарських нападів. Тим-то своім лицарством вони не тільки слави здобували, але й захистили в цілості усю свою землю і навіть її поширили, що на своїх мапах усьому світові виявили географи, положивши у них воєводства Київське, Чернігівське, Браславське і Подільське, де течуть річки Дністер, Бог, Горинь, Дніпро, Десна і Сож, упливаючи у Чорне море. І ось, щоб їх славні діла, що вони утворили під проводом їхніх у битвах щасливих отаманів, особливо-ж Богдана Хмельницького, славетного гетьмана вкраїнського (вони-бо боролися проти знищення давніх своїх вольностей, проти заборони мати своїх українських воєвод каштелянів, старост, суддів і инших властей, хоч усе це король Казимір заповідав своїм нащадкам оберегати, й за инші нестерпні кривди), щоб, кажу, всі ці події не забулися, я й наміривсь написати оцю історію на спомин теперішньому поколінню, складаючи її і з діяріуша наших козаків, писаного у таборі, і літописців з духовних і мирян, беручи од них усе, що було у них дійсного, правдивого, або од достоменних свідків, які ще були живі і яких оповідання стверджують літописців. Нехай-же кожен, хто читатиме цю історію, розуміє, що я не од свого розуму її зложив, а простісінько зібрав усе, що написано, з певних істориків і від сучасників самовидців, і написав». Прочитавши про Мусія, Навуходоносора і Дмитра Донського, Граб'янка вирішив, що треба описати й події України, яка в війскових справах була славна не менш за инші народи, і зробив це не ради суєтної слави, а ради загального блага, щоб змалювати діла українського провідці, вірного сина Малої Росії — Богдана Хмельницького, що визволив Україну од найтяжчого іга лядського козацькою одвагою і прилучив до російського монарха, бо виходить, що не самі російські монархи, але й раби їхні могли боротися з чужими монархами[1]. Таким чином, головний мотив до складання літопису був той, щоб не забулися славетні події Богдана Хмельницького і инших провідців українського народу, котрі за його волю проти польських утисків боролися, і Граб'янка бажав, щоб і український народ мав свою історію на зразок історій Кромера, Пуфендорфа і инших. Отож, у нього, як і у Величка (у того також були такі мотиви), було розвинуто національне почуття; він в історії українського народу більш над усе цінував тую її сторінку, де оповідалося про боротьбу його за волю і народні права проти польських утисків. І для нього, як і для Величка, осередок цієї історії була доба Богдана Хмельницького. Але нехай з Граб'янки і був, як ми це вже були завважили раніш, обговорюючи його життєписа, автономіст: а втім, у нього, як і у Величка, ми помічаємо надто велику пошану до російських імператорів. І він, високо ставлячи Богдана Хмельницького, хоч і не називаючи його на ймення, вважає його за раба всеросійського монарха, цеб-то царя Олексія Михайловича. Здається, що він переніс тут свій пієтет до царя Петра, за царювання якого жив, на його батька — московського царя Олексія. А перед грізним Петром він мусів тремтіти, згадуючи Петропавлівську в'язницю, П. Полуботка та себе серед її в'язнів.
- ↑ Лѣт. Грябянки, стор. I–IV.
