не тільки тих часів, воли відбувалася його служба, цеб-то з 1690 року, але й за давніших часів, про які залишилися документи у Генеральній Військовій Канцелярії.
Окрім цієї автобіографічної звістки, Величко залишив у літопису ще й свою цікаву «предмову до чителника», де він пояснює свій літописно-історичний світогляд. Починає він свою передмову з того, яку велику вагу має історія — «вѣденіе прежде бывшихъ дѣяній и поведеній людскихъ». Вона, історія отая, дає велику втіху людині, завдовольняючи її дух коли вже завдоволено потреби тіла. Це — найкращі ліки в тузі, у журбі, у скорботах. Дізнавсь про це й я сам, — каже Величко, — коли в своїх скорботах, що мене були спіткали, заходивсь читати книжки й довідався з них про колишні людські нещастя, навчивсь терпляче переносити і власні злигодні й нещастя, згадуючи слова св. письма: «въ терпѣніи вашемъ стяжите душа ваша». І читаючи літописи і історію чужоземних народів, бачив у них пояснену й відому для всіх славу тих народів. А власних наших сармато-козацьких предків лицарські і шляхетні учинки залишилися не описані й не пояснені своїми власними літописцами, вони-бо через їхні лінощі зостаються навіки невідомі. А коли навіть хто-небудь з цих давніх слов'яно-козацьких літописців і записав сучасну їм і гідну пам'яти подію, то записував це тільки для себе невеличким реєстриком, дуже коротенько, жадних пояснінь не додавши — що саме до цієї події спричинилося, як вона відбувалася й чим закінчилася. А коли часом і можна знайти дещо на похвалу нашим козако-руським предкам зложене, як хто й записав дещо з подвигів їхніх для пам'яти, то це не наші ледачі, а чужоземні — грецькі, латинські, німецькі і польські історіографи (як це видно з опису Хотинської війни). Істориків оцих не то перекласти на козацьку мову важко, ба навіть здобути їхні твори в Україні не можна. Як мертвого тіла без особливої благодати божої воскресити не можна, так само без свідоцтв і описів літописних і працьовита людина це все списати не спроможна. Отож і я, не через якісь лінощі, а тому, що бракує козацьких літописів, ідучи за цими ледачими давніми літописцями, котрі залишили неописані славні й великі діла своїх проводирів, що за їхніх часів одбувалися, і собі не насміливсь про них оповідати. І «проходя тогобочную, иже отъ Корсуна и Бѣлой Церкви Малоросійскую Украину (тут ми наведемо його слова текстуально), потимъ на Волинь, въ Княженіе Руское-жъ до Лвова, Замостя, Бродовъ и далѣй странствуя, видѣхъ многіе гради и замки безлюдніе и пустие вали, негдись трудами людскими, аки гори и холми висипаніе, и тилко звѣремъ дивіимъ прибѣжищемь и водвореніемь сущіи. Мури зась, яко то въ Чолганскомъ, въ Константиновѣ, въ Бердичевѣ, въ Збаражѣ, въ Соколю, що тилко на шляху намъ въ походѣ войсковомъ лучилися, видѣхъ едни малолюдніе, другіе весьма пустіе, розваленіе, къ землѣ прилпнувшіе, зплѣсняліе, непотребнимъ биліемъ заросліе, и тилко гнѣздящихся въ себѣ зміевъ и рознихъ гадовъ и червей содержащіе. Поглянувши паки, видѣхъ пространніе тогобочніе Украино-Малоросійскіе поля и розлегліе долини, лѣси и обширніе
