Сторінка:Нарис української історіографії. Джерелознавство. Вип. 2. 1925.pdf/66

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

рѣйшій Степанъ Брацлавскій, а другій молодшій Самоилъ Зорка зъ Волыня; зъ тихъ убо старѣйшій на Кошу зоставленъ, а молодшій зъ Хмелницкимъ зъ Сѣчи отпущенъ, занеже онъ и въ Криму былъ зъ нимъ Хмелницкимъ; тотъ убо Зорка, чрезъ увесь часъ войни Козацкой зъ Поляками бывшой, зостаючи писаремъ и секретаромъ при Хмелницкомъ, о всѣхъ рѣчахъ и поведеніяхъ совершенно вѣдалъ, а досконале и пространно въ діяріушѣ своемъ оніе описалъ, которій діяріушъ былъ въ товариша моего Силѣвестра Биховца, канцеляристи войскового. Его-же отецъ, Іоанъ Биховецъ, при того бочнихъ Чигринскихъ Гетманахъ бѣ канцеляристомъ, и тамо тотъ Хмелницкого дѣяній діаріушъ переписалъ былъ себѣ; изъ него-же азъ (взявши зъ сина его помененного, товариша же моего) зѣло сокращеннѣ потребнѣйшие и нужнѣйшіе Хмелницкого военнихъ сукцессовь вичерпнувши и понотовавши рѣчи, потрудихся въ сей моей книзѣ оніе положити и виразити. Аще-же въ томъ преречоного Самоила Зорки діаріушѣ были ретелне положени листовніи Хмелницкого о тогдашнихъ дѣлехъ и поведеніяхъ, до постороннихъ Монарховъ и владѣтелей корреспонденціи, но я ихъ (аще и велце были потребни) безъ переписанія оставилемъ, едно краткости послѣдствуя, другов и часу поволного на тое неимѣя, всегдашними и непрестанними въ канцеляріи войсковой писарскими будучи обовязанъ и отягощенъ дѣлами» (Том I, стор. 54).

Це свідоцтво Величчине не аби-яку вагу має, щоб розвязати питання про правдивість усього його літопису. Коли ми були-б визнали це свідоцтво за непевне, ми мусіли-б визнати, що й з самого Величка дурисвіт. Але хіба-ж можна це на нього подумати, коли він сам повинивсь, що хтів тільки одного — дошукатися правди у своїх джерелах. І чи-ж має в собі якусь непевність цеє Величчине оповідання? Немає в ньому нічого неймовірного. Запорозький Кіш, що мав повсякчасні політичні зносини з своїми сусідами — Московською Державою, Польщею, ба навіть з Австрійською Імперією, Дніпровськими козаками, повинен був мати і своїх писарів-канцеляристів. Вони-бо, писарі отії, читали листи до Запоріжжя надіслані й писали одповіді запорозців. Величко подає ймення тих двох писарів, що були на Запоріжжі, коли туди приїхав Хмельницький. Запорозці вирішили усяково підтримати Хмельницького, тож не дивниця, що вони віддали йому й одного з цих писарів — молодшого — Сам. Зорку, а старшого — Ст. Брацлавського залишили собі. Адже й Хмельницькому, що розпочинав повстання й мусів зав'язати зносини і з Кримом, і з Москвою, і з Польщею, треба було мати путящого, досвідченого писаря, знов і Запоріжжю залишитися без досвідченого канцеляриста не випадало. Величко навіть додає, що С. Зорка бук родом із Волини. Хіба-ж-таки це все можна було вигадати? Та й нащо це було-б робити? І яка велика одповідальність і зневага лягли-б на Величка тоді, коли були-б дізналися, як він ошукав свого «ласкавого чителника». Не забудьмо, що Величко христіянству й моралі не аби-яку вагу надавав. Не можна одкинути й ту його звістку, що він мусів був скоротити для себе Зорчин Діяріуш. Адже-ж не мав він спромоги й часу переписати його цілком,