Широченько користується Величко і з пам'яток красного письменства — римованої поеми Твардовського (нам відомого), поеми Бучинського про боротьбу з турками за Чигирин, з памфлетів, сатир і панегіриків. Сам Величко пише, що він не мав инших джерел про Читиринську війну й тому мусів користуватися тільки з поеми Бучинського. «Я, каже він, сіе дѣяніе описуючій, не могучи совершеннои имѣти вѣдомосты зъ записокъ реестровнихъ Козацкихъ о той первой войнѣ Чигринской, мусѣлемъ оную вичерпати з рифмомъ панигиричнихъ преречоного Александра Бучинского, которій такъ пишетъ»… (далі йде оповідання Бучинського, перероблене з віршів на прозу) (II, стор. 428). Цей панегірик Бучинський присвятив був гетьманові Самойловичеві (II, стор. 409). З нього Величко наводить одповідь Хмельниченка турецькому султанові про похід на Україну (II, стор. 409–410). Цей панегірик було надруковано у Новгородсіверському року 1673 (Літ. Сам. передм., стор. 2). Окрім цього панегірика, Величко про першу Чигиринську війну наводить уривки ще й з иншого панегірика, теж написаного мовою польською: «О той-же первой войнѣ щасливой Чигринской Козакоруской зъ Турками, иншого нѣякогось Автора досталамися тетрадка, рифмами Полскими написанная, якая хочай мнѣй потребна до рѣчей моихъ лѣтописнихъ, еднакъ для забави охочому чителникови полагаю ея зде отъ слова до слова» (II, стор. 444–449). Оповідаючи Величко про Чигирин, наводить панегірик хазарського панегіриста Олександра Бучинського Яскольда на 4½ сторінках свого літопису (II, стор. 414–418, III, стор. 434–438, 438–444). Подає він (по-польськи і по-російськи) і «Слово на погребеніе Богдана Хмельницкаго, Гетмана войскъ Запорожскихъ, сказанное бывшимъ секретаремъ его Самойломь Зоркою, въ Суботовѣ, Августа 1667 года» (I, стор. 289–294). Підчас тієї-ж-таки Чигиринської війни цар Федір Олексієвич надіслав до вкраїнського війська панегірика, що його склав був Симеон Полоцький. Згодом панегірика цього було надруковано в його книжці «Вечеря Духовная», звідкіля й переніс його до свого літопису Величко — «хочай й надъ потребу, обаче ку удоволствованію чителничому», додає від себе Величко (II, стор. 419–426). В розпорядженні Величка були ще й инші вірші, отож, приміром, вірша на смерть наказного гетьмана Іскри, що загинув у січі з татарами року 1659. Вона починається так (I, стор. 363–364):
«Згаснулъ тамъ Искра имѣвшій свѣтити,
А нехотѣвшій будущихъ смотрѣти;
Збытня отвага зашкодило зѣло;
Врагу наступлщу на него всецѣло…»
Величко наводить епітафію, зложену над могилою замордованого гетьмана Брюховецького в Гадячі, у церкві Соборній Богоявленській, де було його поховано (II, стор. 164–165). В епітафії цій між иншим було сказано:
«Вѣчна ему буди
Память отъ всѣхъ людій.
Иванъ въ семъ зложенъ
Бруховецкій гробѣ.»
Він наводить епітафію на смерть мітр. Нелюбовича-Тукальського (в Чигрині похованого року 1675), що її зложив був Лазар Баранович поль-
