Сторінка:Нарис української історіографії. Джерелознавство. Вип. 2. 1925.pdf/75

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

правомъ обложивши, Православие Святое на Унѣю обернути, а ко римскому привести заблуждению… Полезнейше билоби имъ Полякомъ, gдиби гордостъ и заздрость душей древнюю отринувши, мандатомъ королевскимъ чинили доситъ и, не нарушаючи древнихъ войска запорозскаго и народу малоросійского правъ и волностей, привилеями королевскими утвержденихъ, заховали народъ въ своей доброй протекціей и ласцѣ; сами не утесняли и инимъ утѣсняти и обиждати не допускали, а обидимихъ gдиби праведнимъ судомъ и сатисфакціею уконтентовали, войско зась запорозское любовію и приязнію улагодили, обидчиковъ тежъ и ругателей людскихъ; якото предписанаго шаленого Геродовскаго и инихъ, ему въ шаленствѣ подобнихъ, gдиби належите скарали, то и всего войска запорозскаго и народу малоросійского взаемной ку себе по прежнему дознавалиби приязни и поволности»[1]… Ця Величкова примітка пояснює нам його погляд на причини боротьби українського народу з польсьним: погляд його, узагалі кажучи, правдивий. Бо, справді, — як він каже далі, — Остряничине повстання, нехай і скінчилося польською перемогою, усе-ж вона, перемога отая, боротьби не скінчила, бо через 10 років почалося нове повстання Богдана Хмельницького, отже даремне згинуло кількадесять тисяч війська польського й українського — братерських народів.

Далі, наприкінці IV-го тома вміщено доповнення до щоденника Окольського, що його склав Степан Лукомський про роки 1639–1649. Автор його посилається на «Русскую достовѣрную лѣтопись», на універсали Остряниці й Богдана Хмельницького, на історика Воновського; є й його власна примітка про жидівські збори й побори. У кінці є така примітка Лукомського: «Слѣдуетъ послѣ сей частной, полная тогожъ Твардовского исторія и рускія вѣрнія лѣтописѣ обявляющія: какія войни и миротворенія между Хмелницкімъ и Ляхами происходили, даже до здачи нимъ подь височайшую Всеросійскую державу всей Малоросіи, по обоимъ сторонамь рѣки Днѣпра Украини, и что прежде и по смерть его въ той же Украинѣ тогда происходило»…[2]

Літописа надрукувала Київська Тимчасова Комісія за єдиним списком, що становить власність самого Величка, можлива річ, його автограф. І тільки воли вже почали друкувати літопись, знайдено було инший, але пізніший список, що його М. О. Судієнко здобув од нащадків відомого Г. А. Полетики. Редагували видання літопису Ріґельман і Самчевський. Про те, яку велику вагу мала ця археографічна знахідка, М. О. Максимович каже, «Що його Большаков здобув для Поґодіна, це було справді відкриття ще й поважне надбання для української історії, бо досі жаден історик не знав про цей поважний літопис; з відомих осіб знав про нього у XVIII ст. депутат Полетика. У нього була й копія Величкового літопису, що теж була невідома геть аж до XIX ст. коли Судієнко придбав її у спадкоємців Полетики[3]. З Величка був дуже вчений письменник супроти, хоча-б, Самовидця: він тямив мову латинську, польську,

  1. IV, 200–292.
  2. Ibidem, ст. 313.
  3. Собр. соч. I, 525.