«мужъ зѣло благорозумній и въ писарскихъ дѣлехъ совершенній». Він одмовивсь од писарського уряду, а мусів прийняти посаду генерального судді, за прислів'ям, як каже Величко: «ижъ що себѣ человѣкъ обѣцуетъ, тое Богъ ницуетъ» (III, 554). «…И такъ панъ мой преречоній, ухилившися трудовъ писарскихъ, не ухилился болшихъ трудовъ судейскихъ, якъ той, що кріючійся отъ доща станулъ подъ ринвою» (III, 555). Оповідаючи Величко про смерть Богдана Хмельницького, каже, що той «докончилъ въ Чигрини многотруднаго и многопечалнаго житія своего, зоставивши махину войни своимъ наслѣдникамъ, Гетманамъ Козацкимъ, а Украинѣ всей по себѣ осиротѣлой немалій жаль»[1]. Далі він наводить надгробну промову[2] секретаря Богдана Хмельницького Самійла Зорки, де той зве його вождем, що його воїстину дав нам Бог, вождем, що залишив безсмертну славу, од якого мудрости вся українська Річ Посполіта сподівалась довгих років щасливого життя і успіху. Од його перемог тремтіли мури самого Царгорода, оповиті димом козацьких рушниць. Помер той, — каже Зорка, — чиїм змаганням може назавсіди оджили права й вільності українські. Нехай про вашу з ним лицарську відвагу оповідають лани и долини, гори й межигір'я, замки й гарматні пащі. Як прославили ви себе, за всемогутньою поміччю Божою, на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявою, Збаражем, Зборовим, Берестечком, під Білою Церквою, Львовом і на багатьох ще наших місцях, що їх не можу навіть і перелічити. Далі промовець удається до небіжчика Богдана, взиваючи його «возлюбленнымъ вождемъ», «краснорѣчивымъ отъ рожденія», «Гетманомъ доблестнымъ и возлюбленнымъ». Очевидно, і сам Величко, ставивсь до Богдана Хмельницького так само як Зорка, якого він дуже шанував. А як високо ставив Богдана Хмельницького сам Величко, це видко з його власної характеристики Богдана: приміром він каже про нього, що його сам Бог послав українському народові, як Мусія-визвольника од тяжкого лядського ярма й неволі. Господь дав йому розум, що ним міг він український народ визволити й дарувати йому жадану волю[3]. До гетьмана Сагайдачного Величко ставиться з великою пошаною і складає йому похвалу, кажучи, що з нього «человѣкъ вѣри Православной Греко-Руской, шляхетне урожоній, въ науцѣ писменной отъ иншихъ непослѣдній, въ ростропности мірской цекавій, къ товариству войсковому ласкавій, въ чину Козацкомъ надъ иншихъ знаменитшій, и въ цнотахъ рицерскихъ справній и безъ похиби первѣйшій»… …«Отринувши всѣ художества лѣкарственіи, оплакивалъ (перед смертю) грѣхи свои, и чрезъ килко неделное предъ кончиною время килко разъ исповѣдался; сѣмъ разъ пріймовалъ Тайну Маслосвятія, а за нимъ заразъ пріймовалъ и Тайну душеспасителную Пренайсвятѣйшой Евхаристіи. Потомъ роспорадилъ имѣніе свое на церкви, на шпиталѣ, на школи и монастирѣ, кромѣ жены своей. Не препомнѣлъ тогдажъ (хочъ далекого) ялмужною братства Лвовского уконтентовати; особливе брацство Кіевское значною килкотисячною удово-
