ливши ялмужною, записался въ него зо всѣмъ войскомъ Запорозскимъ, зъ таковимъ желаніемъ, аби въ томъ брацствѣ отправовалось школное ученіе. На остатокъ, при такомъ расположеню имѣнія своего, чи то въ мѣсяцю марту чили въ послѣднихъ, чили въ априлю или въ маю, невѣдомо числа якого, скончилъ животь свой; и погребенъ чесно и знаменито, чрезъ преосвященного митрополита своего Кіевского отца Іова Борецкого, при церкви Соборной, въ томъ же монастиру Брацкомъ Кіевскомъ сущей, могожь 1622 року; оставивши Козаковъ и все войско Запорозское во великой печали и въ неустроенномъ по себѣ сиротствѣ, безъ Гетмана и начало-вожда имъ потребного». (I, Дод., 51). Тут ми бачимо силу чисто фактичних указівок, що на підставі їх і складено життєписа Сагайдачного; цікава надзвичайна совісливість Величкова, коли він не визначає, бо достоту не знає, дня смерти Сагайдачного; але разом із тим виявляється тут, як спочутливо ставиться він до надзвичайного релігійного настрою Конашевича, до його пожертв на користь церков та освіти, особливо Львівського та Київського братств.
Величко подає біографії й характеристики й инших українських історичних діячів. Особливо цікава його характеристика гетьмана Виговського[1]. Цей уривок Величкового літопису має свій окремий заголовок «Изъявленіе о Виговскомъ». Це, власне, життєпис Виговського, написаний
- ↑ Ось що він каже про нього (I. стор. 303–304): Иванъ Виговскій бысть породою шляхти Руской, подъ владѣніемъ Полскимъ обрѣтаючойся; будучи же наукъ визволіонихъ, былъ довцѣпнимъ и бѣглимъ въ дѣлехъ писарскихъ, и ради суетія временнаго и благополучія сегосвѣтнаго, едного духа былъ зъ Поляками; чего дѣля предъ войною Хмелницкого былъ писаремъ при комисару Полскомъ, на Украинѣ вмѣсто Гетмана надъ Козаками бывшемъ, подлугъ уставления коммисіялного послѣ войни Остраниновой у Маслового Ставу, чрезъ Поляковъ учиненного… А будучи онъ при комисару писаремъ, пришолъ зъ Хмелницкимъ до обознаняся. Егда же по утѣчцѣ Хмелницкого зъ Чигрина до Запорожя, комисаръ зъ синомъ Гетманскимъ и зъ войскомъ Полскимъ виправленъ отъ Гетмановъ короннихъ ку Запорожю противъ Хмелницкого, тогда Хмелницкій зъ войскомъ Запорожскимъ стрѣтивши ихъ, Поляковъ, на Водѣ Жолтой, при всесилной помощи Божіей розгромилъ и поразилъ всѣхъ на голову. Въ якой поражцѣ едни Поляки трупомъ пали, в другіе зъ симъ Виговскимъ живцемъ въ руки Ординскіе досталися. Въ той убо погибелной тонѣ увидѣвши себе Виговскій, подпалъ подъ Хмелницкого зъ слезнимъ прошеніемъ, аби зъ тоей Татарской неволи его визволилъ, обовязуючися ему щире тое отслуговати. — Хмелницкій теди, такъ для знаемости якой же колвекъ, для обовязку помененного, для прошенія слезнаго, яко найбарзѣй для любви Христіянской викупилъ его Виговского у Татарина за цѣну великую, албо по старихъ людей повѣстви, за едну виминялъ шкапу; и одобравши потимъ въ него Виговского твердую присягу на вѣрную и щирую ку себѣ приязнь и зичливость, учинилъ его себѣ писаремъ войсковимъ енералнимъ. На томъ теди писарствѣ онъ Виговскій малъ не десять лѣтъ вѣрно Хмелницкому услугуючи, дождался и кончини его; а по кончинѣ, при непозибленой Государу своему Російскому вѣрности Хмелницкого, зосталъ отъ старшини и Войска Запорожского учиненъ Гетманомъ; но на томъ урадѣ Гетманскомъ мало при вѣрности Государю своему поживши (яко предлежащая явитъ о томъ повѣсть), змѣнилъ, и откинулся до Поляковъ, наведши на Украину Малоросійскую великое злоключение, многій мятежъ кровопролитіе и крайное разореніе. А учиненъ онъ Виговскій Гетманомъ въ Чигринѣ року тогда настоящого 1637, мѣсяца септеврія 12.
