Сторінка:Нарис української історіографії. Джерелознавство. Вип. 2. 1925.pdf/84

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Що-до духовних діячів, то Величко дуже прихильно ставиться до арх. Лазаря Барановича й присвячує його пам'яті некролога на підставі певного джерела, цеб-то Галятовського. Там він зве його мужем премудрим і боговгодним, що потрудивсь для чернечого чину, особливо для шкільної науки латинською мовою і складання книжок українською та польською мовами. Далі Величко наводить свідоцтво І. Галятовського з його книжки «Старій Костелъ заходній», про його життя і літературну діяльність — про видання книжок — «Мечъ», «Труби», «Лютня», «Мѣра», «Животи Святихъ»  «Книга рожаю», «Книга смерти», то-що. Усенька біографія має чисто фактичний характер[1].

Посилаючися Величко на Пуфендорфа і на російських старожилів, коротенько оповідає про повстання Ст. Разіна, взиваючи його дінським крамольним козаком, а його товаришів, подібних до його, легкодухами. І за це, каже Величко, він і дістав гідну кару — смерть, а ці країни, що збунтувалися проти царя, знову вернулися до царської влади[2]. Взагалі кажучи, Величко дуже поважає верховну владу і, здається, що він не без упливу такої тенденції навіть і запорозців у їхніх стосунках до московських царів поробив був отакими легітимістами, які з них зовсім не були. З цього боку не аби-який сумнів у нас викликають тії листи із Запоріжжя, що писали тамтешні кошові, — почасти своїм змістом і особливо своїм занадто вже прихильним до Москви тоном. До московських царів Величко взагалі ставиться прихильно. Оповідаючи Величко про Петра I, на 5 сторінках перелічує всі найважніші його заходи як у зовнішній, так і в унутрішній політиці, і додає панегірика цареві, що його склав віршами якийсь Київо-малоросійський піїта. Панегірик отой закінчується такими словами: «Царю Петру Монарсѣ зичимъ по вся часи, побѣдъ, счастя и слави, мы усѣ Черкаси». Є тут спомин і про те, як ставився цар Петро до України, і треба додати, що, оповідаючи про скасування гетьманства і утворення за Петра Малоросійської Колегії, Величко виступає проти цієї реформи, кажучи, що у першій своїй грамоті цар обіцявсь був українському народові такі вольності, яких не мав жаден народ, а потім, забувшися про цюю обіцянку, «заразъ по кончинѣ Гетмана Скоропадского, року 1722, надъ чаяніе Малоросійское, мимо древніе права и волности войска Запорожского и народу Малоросійского, вмѣсто Гетмана устроилъ въ Малойросіи Коллегію и збори розніе, нѣгди предъ тимъ не бываліе, уничтожилъ и обременилъ зѣло всѣхъ Малоросіяновъ, такъ шляхетской козацкой, яко и посполитой кондиціи сущихъ». Про самого Петра Величко каже так: «Тотъ Царь Петръ бысть великотѣлесенъ и многосиленъ, быстроуменъ, ко бранемъ и разнимъ потѣхамъ приклоненъ; лица былъ бѣловдячного, взору очесъ проразливого и грозного, власовъ з натури рудихъ, обаче всегда черно фарбуемихъ и мало кому свѣдомихъ, гласу бысть сипкогрубого. По Нѣмецку говорити добрѣ изучился, майстеръ бысть совершенній корабелного строенія и штуки токарской [3]. Отож бачимо, нехай і коротенько сказано, а все-ж не погано, і кожен, хто

  1. III т., стор. 177–178.
  2. II т., стор. 235–236.
  3. II т., стор. 513–520.