Сторінка:Наськы украинськы казкы, запорозьця Иська Матырынкы (1835).pdf/20

XV

пробрацьця обо за Дунай, або на Таманъ, къ своимъ братамъ, козакамъ-орламъ. Одъ того часу я вже бильше ёго не бачывъ. Може винъ де-нибудь и пануе, — дай-то ёму Боже! а може, козакъ — невдаха, на чужынѣ горюе, або-жъ забытый лежыть,

 На купынѣ головою,
 Накрывъ очи муравою,
 А ниженькы осокою,
 Бѣлы ручкы густыною,
 Ясне лычко кытайкою;
Въ головонькахъ воронъ кряче,
А въ ниженькахъ коныкъ плаче!…

Доходывся, докозаковався, покы такы, якъ той жовтый лыстъ, на землю звалывся; оженывся, небижъ, —