Ни тринычкы розвеселыты:
Да й якъ, такы, зъ нелюбомъ жыты?
Зъ нелюбомъ ни поговорить,
Ни долею зъ нымъ подѣлыцьця,
Ни серцемъ къ серцю потужыть,
Не-хотя въ вичи заглядѣцьця;
Що день, що часъ, въ господѣ-громъ,
А тутъ-все пиде вамъ гайномъ…
«Ой ни! швыдчій писокъ изыйде,
Нижъ за нелюбомъ счастя прыйде!…“
Такъ говорила у викна
Зъ собою наша молодая!
Теперъ вона стоить одна,
Якъ на полѣ былынка тая;
Всѣ розійшлысь, все вклалось спать;
Нигде ничого не чувать;
И тилькы бъ-то козацьке сонце
Глядѣло зъ неба у виконце.
Отъ!… цыть!… Не-мовъ-бы тужыть що-сь!
Не-мовъ-бы орлыця горкуе!
Цссс!… отъ луною роздалось!
Отъ що-сь не-мовъ-бы-то сумуе!
