Натрискавшысь до очкура,
Глянь-глянь пидъ дуба и чвала…
Роздѣлася ажъ до сорочкы,
И — гайда гвалтомъ на траву!
Качаецьця, якъ той въ рову,
Одъ повнои о̆ддирвавшысь бочкы…
Вона кача, вона валя,
Зъ собою въ голосъ розмовля:
„Покочуся, повалюся,
Ивасьчыного мнясьця наѣвшыся!“
А Ивашокъ изъ верху ій
Такъ голосокъ й спускае свій:
„Покотыся, повалыся,
Оленчыного мнясьця наѣвшыся!“
Змія слова ёго й почула;
Сюды-туды очмы зорыть —
Бигъ дасть! А далѣ-зыркъ! сыдыть!
Якъ куля къ ёму полынула…
Ну грызты дубъ, кусать, ревѣть…