цевa («Эллинство и Иранство на югѣ Россіи»— фрески сассанидскаго типа), Millet, Стржиговського та ин. Одначе зазначення сюжета дав проф. Ф. І. Шміт невірне.
Переходимо до аналізу мистецької форми.
Ми вже зазначили грецько-східній стиль. Насамперед його завше можна пізнати на фактурі рельєфа. Височина барельєфа однакова з глибочиною жолобка в кам'яній плиті, що й показує згадана вище окрайка, що облямовує рельєф. Плескувата поверхня рельєфа з глибокими врізами контурів замісць повільного заокруглення, перпендикулярна реброві рельєфного виображення, що в сумі справляє вражіння різьби з дошки. Певна річ, тут не може бути й мови про вплив національної різьби на дереві. Перед нами той грецько-східній стиль, що увібрав у себе традиції Асирії і був поширений в пізнішій Персії доби Сасанідів, а також у ту-ж таки добу й пізніше в Сирії, Малій Азії, на Кавказі й, нарешті, виявився в Суздальсько-Володимирській Русі XII—XIII вв. Для Европейської Греції передатчиком такого рельєфа була мабуть чи не Солунь (див., наприклад, рельєфи в стінах св. Мини[1]), шо була передатчиком і взагалі грецько-східнього мистецтва. В ідеалі перпендикулярний поділ рельєфа по якійсь осі повинен давати ніби-το прямокутник з двома трохи округлими ріжками, себ-то рельєф залишається завше плитким, хоч як би високо не було винесене поверхню його над площиною тла. А византійський рельєф в своїх навіть самих рем сницьких творах завше округлий, себ-то перпендикулярний поділ, в ідеалі —дуга, що має небагато градусів у барельєфі й намагається утворити окружність у горельєфі. Щоб зазначити найближчу вихідну точку для грецько-східнього мистецтва в його азійсько-античних рисах, треба звернутись до куюнджукських рельєфів Асурбаніпала (Сарданапала) 668—626 pp. до P. X.[2]).
По фактурі рельєфів треба зазначити моделіровку їх; її відзначає велика сухість, що походить від грецько-східнього, а разом з тим і асировавилонського стилю, і навіть перевищує цей стиль, як кожний ремісницький твір, що утримує типові риси. Слід звернути увагу на нахил до паралелізму врізаних ліній в обробленні гриви та хвоста коней, зморщок плащів, що мають у повітрі, і які різьб’яр зробив як якісь серпи, волосся та зморшки одягу комонників Де-які деталі, як, напр, ремені шлеї, край халяви на нозі й таке инше, зроблено простими ударами різака по камені вглиб,— отже одна форма не так лежить на другій, як втиснута в неї. З такою моделіровкою, природня річ, уникають усякого складного ракурсу; форми показуються не рельєфними, а розпластаними, плиткими. Коні, яких, судячи по поставі ног, бажано було зробити в 3Д, всіма иншими сторонами показуються профільними. Майже в та ій суперечності зроблені й окремі частини фігур—плечі, обличчя, руки, тулуби (живіт), ноги, а особливо німби, визначені цілком фасно.
Одність і витриманість стилю, — і то в середній собі ординарній, засушеній роботі,—так надзвичайні, що, безумовно, промовляють за добру школу. Ми розглядуємо тут пам’ятки, типові для IX—XII вв., але різкість і засушеність їх говорять про закінчення цього періоду, себ-то про XI—XII вв, Добру паралель до них дають рельєфи Дмитрієвського собору у Владимирі,
- ↑ Кондаковъ, Македонія СПБ. 1909, с. 122 і далі. До цього-ж стилю належать відомі Охридські двори XII—XIII в. (Ibid. с. 236 і далі, табл. III), а також плити, вроблені в Атенський соборо богоматери Горгоп київської (див. Rivoira. Le origini della architetettura lombarda, Roma, 1901 cc. 205—207, мал. 278 - 281). Можливо, що ці плити — значної старовини, як не часів античности. Фрагменти скульптури цього стилю розкидані по містах Греції та Італії; з ним звязане питання про походження ломбардської скульптурної декорації.
- ↑ Про залежність старо-руського мистецтва від грецько-східнього вже давно і багато разів писав акад. Η. П. Кондаков (див. його «Русскіе клады», СПБ., с. 9 і дальші).
