мічників тих і иньших — то ми не сумнїваємось, що люде сї нїкому не здадуть ся фанатичними борцями за справу, що цїлковито пройняла-б їх душу, і що більшість їх не можна навіть і порівнювати з борцями хмельнищини.
Ясна причина — звідки могла взяти ся така ріжниця в настрою народних мас в двох згаданих нами епохах. За часів хмельнищини борцям сим не було иньшого доброго виходу з тяжкого становища, утвореного для них Річю Посполитою, як тілько побіда над Поляками. Позбутись гнету переносинами за Днїпро в дикі місця будучої слобідської України було не легко; жонатим же людям цїлком було неможливо піти й на Запорожє. В XVIII же столїтю від тяжкого польського гнету можна було переселяти ся, коли не в гетьманщину, що ставала чим раз люднїйшою, то в досить вже влагоджену слобідську Україну; та з рештою і вільности війська запорозького почали вабити навіть жонатих людей, бо де-далї запорозька держава переставала бути військовою спілкою і в нїй все більше й більше набирали сили прінціпи хлїборобські і родинні. Не в одній побідї над Поляками міг значить бути тепер вихід з тяжкого становища, утвореного по недавнїй руїнї Річею Посполитою для південно-руського правобічного православного люду, що за якесь півстолїтя вспів знов окультивовати недавню пустиню. А раз, окрім вихода через побіду над ворогом, істнують ще й иньші — озьвіреннє, фанатизм борцїв — появи не конечні, а скорійш навіть вийняткові.
Не малий вплив на настрій борцїв мусила мати й иньша обставина — се участь в повстанню не всїєї південно-руської людности, як було за Хмельницького, а тільки людности недавньої руїни, себ то майже всїєї Київщини і Брацлавщини, що складала дві третини теперішньої подільської губернії. Що повстаннє спалахнуло власне в сїй частинї, а не в більш західних і залюднених частинах південної Руси — може здатись нїби то непонятним. І справдї, коли зважити силу гнету, що тиснув тодї руських селян від Поляків[1], то виявить ся, що найтяжчим було житє селян на Волинї, далї-ж чим близше до ко-
- ↑ Арх. Ю. З. Р. VI., т. II. Изслѣдованія о крестьянахъ (передмова до актів), ст. 44–55.
