виводи про властиву народам лютість і мнягкість можна було робити на підставі спостережень, досить поверховних.
Далї, що до другої половини нашого виводу — про величезність жертв, погублених в 1768 р., то воно нїяким чином не повинно усувати з нашої уваги тїєї обставини, що колїївщина — не хмельнищина і що, як нї красномовні описи уманської різанини в польських мемуаристів і як нї страшні чимало сцен, нами наведених, все-ж істория хмельнищини дасть ряд ще страшнїйших картин, і при тому завзяті козаки Хмельницького все будуть затлумлювати і якістю і кількостю в порівнаню з ними млавих і непевних своєї справи колїїв. Можливо, що повторюванє сїєї безперечної правди є зайве, власне з огляду на широко розвинені вигадки, що нїби колїївщина — одно з найстрашнїйших і значнїйших повстань українського народу.
Полїтичні умовини, що зложились для України в другій половинї XVIII ст., не дали колїям можливости досягнути своїх намірів. Проти рожна тяжко було перти, хоча потенцияльно можливий зріст повстаня став вже виявлятись досить рано. Правда, рух не пішов далеко на захід і південь, не охопив Волинї, Полїся і Подїля, та все-ж таки до нього прилучились і окремі лївобочане і степові гайдамаки і запорожцї. Як би там нї мало помогли вони справі, все-ж їх участь в повстаню надала останньому власне той вигляд, який воно мало. Повстанє, проваджене самими селянами колишньої руїни, ледви чи відзначало ся-б і тим степенем орґанїзацийної єдности, що могли внести в нього тілько запорожцї, і тим степенем озвіреня, що цїлком натурально мусили виявляти степові гайдамаки і вибиті з колеї селяне лївого берега Днїпра.
