в другій половинї XVIII столїтя так чи инак вже переходили в лєґальні умовини істнованя, то пристаючи цїлковито до коша, що приймав їх потай від численних опікунів своїх, то осїдаючи правдами і кривдами в гетьманщинї або навіть в Українї на польськім боцї; наслїдком сього їх ставало все меньше та меньше і заповняти собою ряди повстанцїв на Українї вони могли слабо. По друге, і відоме нам мізерне число гайдамацьких ватаг в протягу всїєї колїївщини повертає мимохіть на думку, що повстанським селянам Київщини і Брацлавщини приходилось боротись з Поляками головно власними силами. Ми тілько й знаємо за час колїївщини невеликі віддїли повстанцїв; сам Залїзняк під Уманю вже сполучившись з Гонтою мав тілько 2000 чоловіка під своєю рукою, а Швачка — 1000, иньші же ватажки, особливо-ж ватажки загонів мали під собою сотню або й десятку — не більше. Та й як воно могло бути инакше? По руїнї спустошений край не міг зразу стягнути до себе великої людности. Вступаючи-ж у боротьбу власними силами, колїї не могли мати великих ватаг.
Але коли степових гайдамаків в 1768 р. було не багато в українськім повстаню, то все-ж їх участь в ньому не підлягає сумнїву. Для потвердженя сього ми маємо між иньшим вказівку в Кодненській книзї, яким шляхом рушали на Україну сї бурлаки. В числї документів Кодненської книги знаходимо допит військово-судової комісиї селянина Івана Рябошапки[1]. Рябошапка сей був родом з лубенського полку, з с. Лохвиць. Там він зріс, оженив ся і жив до 34 років. Мирне житє його було скаламучено наказом московських властей іти йому разом з иньшими за погонича при підводах, що виряжались до турецької границї з поводу війни. Спекатись сього обовязку було не можливо — і Рябошапка з конечности мусїв верстати шлях аж до м. Степанешт. У Степанештах же через голод і крайню нужду він зважив ся кинути підводи і втїкти до дому. Дійшовши до Днїстра біля Могилева, Рябошапка зайшов до тамошньго манастиря,
