кочи не все тілько до невеличких загонів, але инодї й до великих ватаг, як напр. до такої, що була під Уманю.
Траплялось, що і запорожцї йшли на підмогу повстанцям в тій певности, що сього жадає цариця; особливо легко опановувала така ілюзия тих запорожцїв, що жили оддалїк від коша, сього запорожського осередка певних полїтичних новинок.
Для потвердженя сього можемо покликатись на викази запорожця Олексїя Ногайця, обвинуваченого в гайдамацтві на судї київської губернської канцеляриї 23 жовтня 1768 р.[1]. В виказах сих між иньшим читаємо: „…многіе запорожскіе козаки шли заграницу въ Польшу, обьявлая, что якобы по указу велѣно запорожцамъ собираться къ находящимся въ Польшѣ россійскимъ войскамъ противъ поляковъ для защищенія живущихъ въ Польшѣ греческаго исповѣданія людей“.
Таким робом, при всїх перепонах, що стрічали запорожцї для фактичного виявленя своїх симпатій до пригнїченої України, вони все-ж таки з'являлись туди, хоча й нелєґально. Але не відбитись на числї запорожцїв, що приходили на Україну, згадані перепони не могли: колись в XVII стол. бувало все товариство йшло визволяти Українцїв, мало не десятками тисяч, а тепер з загального числа запорожцїв 13.000 чоловік[2] ледви ледви якась тисяча проникла туди.
Переглянувши всї зібрані нами відомости про участь в колїївщинї лївобочан, степових гайдамаків і запорожцїв, ми тілько й можемо сказати в друге те-ж саме, — що колїївщина то тілько слабий відблиск того, що було на Українї ранїйш в XVII і навіть в початку XVIII стол. Сама вже рідка залюдненість України в XVIII стол., після руїни, мусїла спричинитись до досить мізерного обсягу сього руху. За час всього руху виступали десятки і сотки повстанцїв, тим часом як ранійш Полякам приходилось мати до дїла з десятками тисяч і навіть сотками тисяч козаків і посполитих. З стороннїх участників в колїївщинї тілько лївобочане, треба думати, піддержували пов-
