тілько віддїл тїєї ватаги. Каміньский, одібравши таку звістку, зняв ся з своєю корогвою з місця і пішов, не кидаючи арештованих гайдамаків і їх обоза, в с. Білий Камінь. Туди прийшов він у день, в 12 годинї і не вспів ще там розташуватись, як напали на нього гайдамаки, наскочуючи на польський віддїл з страшним криком. Рятуючи житє, жовнїри поховались в селянських хатах і звідтіля відстрелювались. Тревало таке становище мало не до заходу сонця, поки гайдамаки не підпалили хат, де засїли Поляки, і сусїднього гумна. Весь віддїл, з огляду на численність гайдамаків, відповідно пляну Каміньского, мусїв відступити до с. Пятківки. По дорозї туди була гребля і Каміньский, відступаючи завважив потрібним скористати з неї для відстрелюваня від ворога, поки се було можливо. Але „gdy mnie — наводимо власні слова командира Каміньского — nieprzyiacieli nacisneli mocno żem się iuż utrzymac mie mogl, umyslilem porżądną uczynic reytaradę, i jaka przynależy żolnierzowi, ale gdy zobaczyli moiey komędy ludzie wielką liczbę haidamakow wstrzimac onych nie moglem, wzieli się do rospruszki…“ Панїчний страх охопив одначе не всїх, що були в корогві: як запевняв Каміньский, і він сам і декотрі з товаришів і шереґових, відступаючи, все-ж відстрелювались і давали опір гайдамакам. Та втїкачів було немало; попереду всїх були: колишнїй стражник товариш Загоровский, капраль Павловский і шереґовий Маковский. Бачучи, що Загоровский втікає, командир Каміньский післав до нього шереґового Дудкевича з приказом вернутись на поміч йому, командирови, і вернути своїх підвласних шереґових. Але Загоровский, як казав він сам, даремно кричав про приказ командира втїкачам-жовнїрам; всї вони, не обертаючись в його бік, бігли на гору до с. Пяткївки. Сам же він, Загоровский, тому, мовляв, не вернув ся, що вважав справу цїлком погубленою і думав, що й самого командира вже вбито. Цїкаво, що й Дудкевич, що привіз приказ командира вернутись, сам пристав до втїкачів і командир побачив його аж у Пятківцї. Загоровский скакав на конї так борзо, що загубив навіть свого списа і нї разу не стрелив з рушницї; боязливість свою він даремно виправдував тим, що списа нїби то загубив не він сам, а його слуга і даремно силкував ся запевнити, що наче-б то не стріляв тому, що ворог
