невинних була можлива, бо вистачало найменьшої причіпки до обвинуваченя в приналежности до повстаня в тій або иньшій формі“[1]. Невідомий автор иньшого мемуара — Rzeź umańska, вид. Рачиньским в Познаню, так поясняє дїяльність Стемпковского: …„після того, як Стемпковский налюбував з екзекуциї над Гонтою, він сказав: „не він один викликав біду, тож не він один мусить і загинути“ — і роспочав страшне слїдство“[2]. Тучапский теж у своїм мемуарі зазначує лютість суда Стемпковского: „губили і карали тодї гайдамаків ріжними способами: стинали голови, вішали, відтинали одну руку або ногу, били різками. Сьвідками сих кар були Каменець, Львів — там повішено 200 гультаїв, — Кремінець, Винниця, Житомир, Летичів і иньші міста, де по 7, 5, 8 були позбавлені житя[3]. „Декотрих навіть, читаємо ще в „Наѣздахъ гайдамакъ“ д. Скальковского, мучили особливо придуманим способом, вартим дикарів американських. Нещасним обидві руки обвязували коноплями, змоченими дьогтом, запалювали і так водили по селах і місточках. Ще багато старих людей в західній Росиї памятають ще (д. Скальковский писав свою книгу в 1845 р.), що малими дїтьми бачили таких нещасних покалїчених уже дуже старих, що, сидячи коло церков або на великих шляхах, просили милостинї. Народ подавав їм і на питанє цїкавих: „що се за люде“ відказували: „не питайте — то люде бувалі“[4].
До безперечного зьвірства особисто Стемпковского з усїх страхів, занотованих мемуаристами треба одначе насамперед зачислити тілько крайню квапливість при присуджуваню кари смерти і недотримуванє юридичних форм , — наслїдком чого натурально могли бути грубі помилки. Виправдувати його, хоча-б почасти, в сїй справі тим, що суд його і тамошньої комісиї був суд військовий, не можна: суд його був скорійшим всякого можливого військового суда. Але-ж далї може не зашкодить, при виясненю собі жорстокости кар над гайдамаками
