Сторінка:Начерк Коліївщини на підставі виданих і невиданих документів 1768 і близших років (1898).pdf/17

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Люблинська унїя р. 1569 була важним кроком польського королївства на шляху його замірів що до асимілювання з своїм народом людности всього великого литовського князївства, куди входила і південна Русь. Вигоди, що давав польський державний устрій, в значній перевазї над устроєм великого князївства литовського, шляхетському стану, неминуче мусїли відорвати від усїєї маси литовського і південно-руського народів не тільки земян, але й важних маґнатів, членів недавньої литовської ради, — і вони пішли назустріч польському королеви і шляхтичам, що під позором унїї двох рівноправних народїв хотїли бачити всюди перемогу польонїзму; з них з найбільшою охотою пішли на зустріч Полякам в сїм разї пани південної Руси, що в значній своїй части була безоглядно відлучена королем від Литви і прилучена до польського королївства. Після такого роз'єднання в народних масах великого князївства литовського, після такої втрати ними висших клясів, і Литва, і надто литовська Русь не могли вже більше мати оборонцїв своєї народности, законів, звичаїв і віри в соймі знов відродженої Річи Посполитої, бо тільки шляхтичі і мали право бути там послами. Правда, особисті інстинкти могли часом спонукувати декотрих з колишнїх земян і панів литовської ради боронити свою народність, але ж така оборона, коли б її було основно поведено, мусїла йти навперекір власним їх інтересам, бо їм в такім разї прийшлось би боронити і покинутий устрій великого князївства литовського, що так сприяв селянству і зміцненню правительственної власти. Тому то на перших часах після люблинської унїї знаходились ще між магнатами старої литовської ради люде,