Уманщинї і одним з його заходів було поверненє до мирної працї впійманих ним і присуджених доминіяльним судом на смерть цїлих соток гайдамаків. Робив се він звичайно так, як каже анонімний мемуарист: оголошував скрізь лїта і провини увязнених і присуджених на смерть; для огляду їх пускав в тюрму людей, при чому всї навіч бачили, що впіймані люде — молоді, бадьорі, міцні, здорові; коли-ж яка дївчина (mlodzika) при наближеню терміна для виконаня присуду заявляла, що той чи иньший з бачених нею осуджених їй любий і що вона готова бути його жінкою і після того виявляла готовість відвести вибраного нею з місця катуваня, обнявши його рукою або зачепивши за шию хусткою, — то Младанович таких щасливих людей зовсїм увільняв і навіть давав їм ґрунти за їх певні обовязки для дїдича; таким робом дано було країнї чимало таки нових родин[1]. Якийсь спосіб амнестиї, коли й не такий романтичний, як спосіб Младановича, мусїв би був вибрати і польський уряд, тим більше, що в компетенцию короля, як і всякого заступника зверхньої власти в иньших країнах, виходило що найширше право амнестиї.
Тим часом, як признають і самі Поляки, наслїдки вгамуваня повстаня були дуже страшні. Цитований що йно мемуарист подає, що по вгамуваню повстаня на Українї мало лишило ся селян-ґосподарів: вони виходили в Волощину, в Крим, в „Москву“, на Дін, — і степи знов спорожнїли так, що здавались майже не займаними[2]. Ті-ж, що лишились на місцях, хилились під вагою свого становища, а коли завели знов перший порядок з крутим розмежованєм всеправної шляхти і безправного поспільства, та багато з них почало різатись, вішатись, топитись[3].
Сим ми закінчуємо нашу характеристику дїяльности польського уряду Річи Посполитої в розпал колїївщини і безпосередно по нїй.
