духовенства охранены и прежде отнятыя, сколько возможно, имъ возвращены были“. Далї 17 жовтня тогож 1764 р. Катерина писала Репнїну: „мнѣ остается рекомендовать вамъ всего болѣе два дѣла: дѣло о диссидентахъ и дѣло о границахть; моя слава заинтересована въ обоихъ, помните это, оба дѣла въ вашихъ рукахъ, дѣйствуйте согласно съ указами и инструкціями“. І такий настрій не покидав царицю і в дальші роки по тім. Після того як не пощастило дісидентській справі на соймі 1766 р., вона знов писала Репнїну: „достоинство наше и истинные ввѣренной намъ отъ Бога имперіи интересы требуютъ привести единожды къ желаемому окончанію толь явно и торжественно начатое дѣло“[1].
Таким робом, ясна річ, що Катерина II, спонукована думками про славу і популярність, вважала потрібним не зупиняти ся нї перед якими способами для осягненя успіху в дісидентській справі, що перейшла до неї історичною традициєю. При такім способі дїяльности росийського уряду і при постанові висше зазначених намірів, натурально, всяке співчутє Росиї було забезпечено з боку пригнїчених дісидентів і особливо з боку дісидентів православних: бажаня їх і бажаня царицї Катерини були однакові.
Але енерґічність заходів, що на підставі наведених вказівок царицї, мав роспочати в Польщі Репнїн, аби зробити вплив на польський сойм, залежала ще й від цїлого ряда иньших обставин і насамперед, звичайно, від бажаня Панїна увести Польщу в число держав, що мали-б на основі його проєкта пристати до задуманого ним „сѣвернаго аккорта“. Се-ж власне останнє бажанє віце-канцлєра з конечности, як побачимо далї, мусїло трохи змінити ї характер вимог росийського уряду що до дісидентів, та й взагалї відносини його до польського уряду.
Але тим, що „сѣверный аккортъ“, як і всякий міжнародний союз, насамперед мав бути вічним і незрушеним, то звичайна річ і істнованє всїх держав, що увійшли б в склад його, а в тім числї і Польща, мало бути вічним і незрушеним. Співчлени союза мусїли-б на сїй підставі відсахнутись
- ↑ Соловьевъ, т. XXVII, ст. 195.
