ного сьвіточа і добив ся що до Польщі того, чого бажав король[1].
Після такого рішеня питаня про реформи в Польщі, звичайно, росийський посол у Варшаві, князь Репнїн не міг дарувати Полякам жадної їх проби замінити одноголосні рішеня справ на соймі рішенями більшости голосів, скоро лише сї проби дотикали чого-будь важного. Так, коли Чарторийскі, дядьки короля, на соймі 1766 р. відчитали проєкт що до рішеня на соймах фінансових справ, при чому в проєктї було сказано, що всї фінансові справи мусїли завсїгди рішатись більшостю голосів, не виключаючи з фінансових справ і обкладаня новими податками, то Репнїн разом з пруським послом Бенуа заявив особисто Чарторийским, що більшість голосів можна допустити тілько при орудованю певними вже доходами, а не при обкладаню новими. Тодї-ж заявив він, що і з справ військової комісиї тілько біжучі що до управи військом мають рішатись більшостю, але нї в якім разї питаня про збільшенє війська[2]. Взагалї таким робом Репнїн задавив усяку думку про можливість якого будь основного полїпшеня польської конституциї.
Як нї тяжко було Панїну, що не пощастило надати „сѣверному аккорту“ in spe відповідної округлости способом зміцненя Польщі, та проте він не залишив думки про союз і рішив покористуватись Польщею для намірів сього союза, хоча-б і в тім знесиленім станї, в який вкинуло її її-ж таки liberum rumpo. Він задумав тілько ще більше піднести значінє Росиї в Польщі для того, щоб в разї потреби зібрати розбиті сили її й засоби і попхнути її туди, куди схоче цариця. І ось тут власне придобним способом для осягневя такого наміру сталась дісидентська справа. Панїн знайшов потрібним при заяві Полякам росийських вимог в сїй справі найбільшу увагу звертати на відновленє горожанських прав дісидентів, як що до участи в соймах, так і що до одержуваня посад державних, — бік же чисто релїґійний, оборона дісидентів від утисків католиків і уніятів, вільне визнаванє ними віри — все
