правленіе, подвергаемъ мы себя неудобству въ разсужденіи и безъ того столь частыхъ и великихъ побѣговъ, которье тогда еще болѣе усилятся при свободѣ вѣры, соединенной съ выгодами свободнаго во всемъ народа; тогда можно будетъ опасаться и на счетъ нашихъ пограничныхъ провинцій, сходныхъ съ Польшею правами и обьчаями народа“[1].
Репнїну, як відомо, не мало клопоту було з переведенєм сих вимог росийського уряду. Окрім того, що йому приходилось рахуватись з крайнїм фанатизмом Поляків, праця його обтяжалась ще й становищем православних в Річи Посполитій. Репрезентантами там, як знаємо, були самі шляхтичі, але-ж утиски в протягу цїлого столїтя чи вірнїйше півтора столїтя винищили православних шляхтичів або лишили найбіднїйших і самим вихованєм неспосібних займати видні посади. Всї дісиденти взагалї внесли Репнїну навіть прозьбу не давати їм урядових посад в певнім числї, бо вони не матимуть спроможности додержувати всїх своїх функций, правосливне ж шляхецтво не могло висунути й одного чоловіка спосїбного на яку будь урядову посаду. „Я, писав Репнін, уже нѣсколько времени ищу и нарочныхъ разсылаю, чтобы ко мнѣ привезли кого-небудь хотя нѣсколько способнаго, но до сихъ поръ никого не нашелъ, ибо всѣ они сами землю пашутъ и безъ всякаго воспитанія“. І ось Репнін опинюєть ся в трохи комичнім становищі чоловіка, що шукає людей шляхетського походженя, котрі мали б право скористати з горожанських прав дісидентів з таким трудом боронених росийським урядом. Маючи на увазї, що епископу білоруському буде дароване право брати участь в соймі, Репнїн став шукати по православних манастирях чернця шляхотського роду, що його на злучай успіху в справі добуваня горожанських прав можна б було настановити білоруським епископом намісь нешляхтича Кониського. Спершу шуканина ся йшла по манастириях західної Руси, а потім, коли сказали Репніну, що шляхтичі Річи Посполитої можуть пробувати по манастириях Гетьманщини і Слобідчини, то він і туди звернув свою увагу[2].
