цїлковитий активитет як в станах горожанських, так і військових; віра теж не може бути перепоною людям неунїятської і дісидентської релїґї для надбаня індіґената і шляхетства. І сей акт, як і иньші соймові постанови, потверджено і підписано 13/24 лютого вже 1768 р.[1].
Як бачимо, дісидентам, на підставі сїєї ухвали, звернено горожанські права в досить широкім обсягу; релїґійна свобода їх теж відновлялась, хоча заходи в сїй справі очевидячки були тілько побічні з боку і Репнїна, і Панїна. Лишалось, здавало ся-б, по таких добрих наслїдках спочити дипльоматам на лаврах близького на їх думку до здїйсненя заведеня в „сѣверный аккортъ“ польської республїки, що давала забезпеку Росиї допущенєм до її законодавства, суда і адмінїстрациї православних і иньших дісидентів. Та обставина, що з сього допущеня не могла користати навіть і найменша частина дісидентів — на перших часах уникала з уваги людей, що робили папірові комбінациї.
З огляду на останню обставину і недивно, що всї отсї поверхові будови падали, як каже Соловйов, під тяжким ходом істориї.
Панїну й иньшим не тілько не довело ся спочити від працї по переведеню на польськім соймі пільг для дісидентів, але прийшлось навіть взяти участь в завершеню справ, цїлком ними не увзляднених і дуже не милих тими qui pro quo, що виплили з них принаймнї для росийського уряда.
В тім же листї, де Репнїн сповіщав Панїна про досягненє успіху в справі дісидентів, в постскріптумі стояла звістка про повстанє в Барі ворожої королеви конфедерациї, що вибрала своїм девизом „за віру і волю“ і твердо вимагала відкиненя недавньої ухвали сойма в тїй же справі дісидентів. По кількох днях Репнїн, роздумавшись гаразд, вже з трівогою писав до Панїна: „трактатъ вновь заключенный и ручательство ея и. в., многимъ трудомъ россійской имперіи добытое, оставимъ ли мы теперь безъ дѣйствія, и не коснулось бы то до чести, достоинства и славы Россіи, еслибы мы при самомъ заключеніи сего
- ↑ Соловьевъ, т. XXVII.
