трактата смотрѣли спокойно на предпріятія, чинящіяся противъ всѣхъ сихъ нашихъ положеній“[1]. Про конечну потребу „разсыпать собирающуюся въ Барѣ тучу“ з помочию війська, що для сього власне стояло в Польщі, казав і Панїн. На рештї і наполоханий конфедерациєю польський сенат 27 марця рішив просити всеросийську царицю, яко ручительку за волю, закони і права республїки, обернути своє військо, що було в Польщі, на вгамуванє ворохобників. Після сього росийське військо вирушило проти конфедератів — але до вгамуваня прийшло ще не дуже то скоро.
Окрім несподїваного для Репнїна і Панїна повстаня конфедератів-католиків, яких треба було вгамовувати, аби піддержати в цїлости пропоновану союзницю Росиї проти Туреччини, Польщу, при так делїкатних обставинах для будущини північного акорда, як стій вибухає ще й колїївщина. Зневірені в силї польських соймових ухвал і навіть мало їх знаючи, селяне Київщини відкрито розгорнули корогву повстаня, не роблячи ріжницї межи барськими конфедератами і Поляками, що були за ухвалою сойма і короля. Надмірні знущаня конфедератів над православними були тими іскрами, що запалили се полумя. Маючи перед собою сю несподївану прояву з боку що-йно захищених „дісидентів“, Репнїн був в страшнім з'іритованю і на його думку Росия мусїла вгамувати і сих ворогів республїки, тим більше, що своїм повстанєм як раз по ухвалї нового закона в справі дісидентів вони по части діскредітовали його справу й йшли шляхом дуже простим і нерекомендованим для оборони своїх прав. Сим виясняєть ся і участь росийського війська в заспокоюваню гайдамацького руху 1768 р., не вважаючи на те, що „справа ся мала вигляд, як каже мемуарист Мощиньский, наче-б то вона виникла наслїдком нацьковуваня росийського уряда“[2].
Таким робом виясняєть ся зазначене нами на початку роздїлу питанє — чому росийські дїячі другої половини XVIII ст. завважили потрібним власними силами задавити гайдамацький рух, коли він повстав через ті ж дісидентські права
