Банди їх в тім краю звались ще в XVII столїттю ватагами левенцїв і були цілком анальоґічні з опришками Червоної Руси, — що складались також з непокірних хлопів, а часто й свобідних карпатських горцїв. Силами сих, часом справдї розбійницьких, ватаг за часів Хмельницького покористував ся народний герой Нечай[1]. Та протягом довшого часу вони не фіґурували на історичній аренї того часу: маси хлопів і козаків затирали їх своєю більшостю. Всеж число їх не зменьшилось; з кінця ж XVII столїття ватаги їх почали навіть значно поповнювати ся. Після селянської ворохобнї р. 1702 багато селян з Поділля і Брацлавщини, де був самий осередок сього руху, йшло в левенцї чи гайдамаки, знаючи, що Поляки, вгамувавши ворохобню, готують їм люті кари.
До тих же гайдамаків втїкали пізнїйше протягом XVIII стол. всї ті, що так чи инак провинуватились перед своїми панами, себ то участники дрібних і великих селянських розрухів. Цїлком натурально, що, при такім складї гайдамацтва, їм з одного боку дуже лежали на серцї бідування своїх братів, що лишились в межах Річи Посполитої, і вони все були готові помогти їм в боротьбі з Поляками, а з другого — не меньш натурально і те, що головним джерелом їх прожитку міг бути тільки розбій і рабунок. Неприймані на Запорожжу, де очевидячки вільні запорожцї в XVIII столїттю не мали вже волї побільшувати свої сили втїкачами-хлопами, як се було ранїйш, вони збували своє нелегальне життє, волочучись на границях татарських степів в межах Бугогардовської паланки в постійнім страху, що їх і звідти виженуть.
При таких умовинах істновання і без жадної орґанїзациї, гайдамаки нїяким чином не могли бути наслїдниками козацтва самі з себе.
Новими борцями за православє і руську народність властиво стали безпосередно самі селяне України і Брацлавщини. Самі себе вони нїколи не називали гайдамаками, а тільки козаками. Правдиві ж гайдамаки, левенцї були лишень їх ревними помічниками, як були ними протягом всього XVIII столїття і запорожцї, що й їх деякі польські мемуаристи змішу-
- ↑ Костомаров — Богданъ Хмельницкій, Т. II., ст. 216–217
