вали також з гайдамаками і повстанськими селянами південної Руси. Було кілька моментів на протягу XVIII столїття, коли народний протест з боку самого селянства значно обгострював ся. Проф. Антонович вказує на роки 1734, 1750 і 1768, як на такі власне моменти[1].
Маючи на увазї в сїй статі занятись останнїм з трьох згаданих вибухів селянського руху на Українї в XVIII столїттю, не можемо не зазначити, що до сього часу повстаннє власне р. 1768 вважалось найбільш виясненим, завдяки кільком польським мемуарам, що дотикали ся його. Тимчасом такий вивід не зовсїм справедливий. Мемуаристи, що пишуть не все тільки про те, що вони самі бачили й чули, але й про те, що бачили й чули иньші не завжди гідні віри сьвідки, — легко роблять помилки, або перекручуючи самі факти або даючи їм невірне осьвітленнє. В сїм разї що до руху з 1768, що зберіг за собою назву колїївщини, все се, як побачимо, власне й мало місце. В таких випадках, натурально, лїпшим ремедіумом для відновлення правди мусять бути документовні дати про дослїджуваний час. До такого роду відомостей в працї нашій ми і постараємось забратись і при їх помочі, де се буде потрібно, виправити і доповнити і відомости мемуаристів і виводи декотрих дослїджувачів цїкавого для нас питання, збудовані на однобічно дібраних документовних датах, що були знані відносно ранїйш.
Розпросторонені думки про колїївщину — нїби осередковим її пунктом, що закривав все иньше, була уманська різня, нїби ввесь рух був лише партизанською війною без жадної організациї у повстанців, нїби крівавих подїй в сїм руху було більше нїж у всїх передущих народних рухах, при чому звірячість натури українського селянина такими подїями цїлком доведена і нарешті нїби рух сей був досить значний, — все се власне виводи на основі польських мемуаристів. З другого боку твердження деяких дослїджувачів, нїби колїївщина була тільки повстаннєм в оборонї віри, а других — нїби ро-
- ↑ Антонович, Изслѣдованіе о гайдамачествѣ, ст. 100.
