і тому багато ставлеників або аколїтів відважувались на приняттє священства з рук унїятського архиєрея, висьвячені ж священники складали присягу і згоджувались на унїю, при чому більшина здаєть ся рахувала на те, що живучи в православній парафії можна правити службу по православному, а за буття Поляків і унїятів можна вдати з себе і унїята, коли не дасть ся якось одурити своїх дозорцїв.[1] З актів III тому 1 части „Арх. Ю.-Зап. Россіи“ видно, якими наївними простацькими способами приходилось обдурювати пастирів. Иньший з них „точію за крайнюю нужду именовался унѣятомъ, служенія жъ божественныя въ церквѣ хотя съ опасностью, однакъ отправляетъ было по прежнему своему порядку по чину святія восточнія церкви; если жъ было случатся поляки или унѣяти, при коихъ слѣдовало ему служить по унѣятскому, то онъ было въ то время нарочно упьется и тѣмъ окажется, что не готовъ на служеніе.“[2] Иньший же під час приїзду небезпечних ревизорів скаже дячкови довше тягнути херувимську пісню, щоб не знати було як, переносячи святі дари, він промине ім'я папи.[3] А за иньшого вданого унїята посьвідчують нарештї самі парафіяне, нїби він службу божу править по унїятськи.[4] Все се практикувалось нерідко ще і в початку шістьдесятих років минулого столїття. Але коли сей час був часом повного пригнїчення православя на Українї, то разом з тим він же був і часом нового міцного опору православних селян і духовенства Полякам і унїятам. Роки 1761–1765 були тими роками, коли ігумен Мотронинського манастиря, що біля Жаботина в Мотронинськім лїсї, Мельхиседек Значко-Яворський, наставлений з наказу переяславського архиєрея Гервасия Линцевського, правителем українських церков належних до переяславської єпархії, найзавзятїйшим робом помагав українським селянам і зберігати православє і відпекуватись від силоміць накиненої і накиданої їм унїї. Потайна боротьба попереднїх десятилїть, завдяки енерґічному ігумену, мусила перейти на явну і всї релїґійні відзнаки унїятів і дізунїтів вийшли
