черк. п. над р. Жабянкою на Півд. Півд. С. від п. міста) в числї 450 чоловіка, а потім на Медвідовку (м. чигир. п. над р. Тясьмином і Медвідовкою на З. Півн. З. від п. міста) в числї 100 чоловіка. „Сего 1768 г. мѣсяца мая 18 числа, — читаємо в свідоцтві, — въ польской области въ староствѣ чигиринскомъ вездѣ по городахъ и селахъ великое разореніе народу показалося оть поляковъ, т. е. отъ конфедератовъ, которые то, пріѣхавши войска четыреста пятьдесять человѣкъ съ козаками и черезъ три дни стоячи, ходили пяные по лѣсахъ и людей жаботинскихъ, которые позбѣгали по лісахъ, ловили и имущество отъ нихъ отобравши, до полусмерти кіями забивали, и скота рогатого зъ города Жаботина немалое число забрали“. Те ж саме зробили потім конфедерати і в Медвідовцї. „И неотмѣнное ихъ такое намѣреніе было, читаємо в документї, чтобъ пановъ и козаковъ съ собою собрать, а священниковъ греко-россійской православной вѣры и людей главныхъ и ктиторей мучити смертію за благочестіе и чтобы привесть всѣхъ до присяги и на вѣрность конфедераціи“. Не прийди при таких напастях Неживий „то бы оные поляки, чтобъ похотѣли, то тобъ и здѣлали съ нами“, — додають медвідовцї. Неживим і його поступованнєм вони були задоволені. Про його ж господарські військові справи вони при сьому сказали так: „онъ отъ насъ громадъ требуетъ харчей, а грабительства не дѣлаетъ. И въ томъ мы ему атаману Семену Неживому свидѣтельство (даємо) и подписуемся руками своими властными. Написуемъ кресты“.
Совістне відношеннє Неживого до селянських громад зробилось навіть здобутком народних переказів. В „Запискахъ о южной Руси“ Кулїша[1] ми знаходимо оповіданнє з народних уст про те, як у селянина Білика під Мошнами якийсь гайдамака з ватаги Неживого віднимав доброго коня. Білик всякими способами старав ся заховати коня, але на рештї гайдамака доправив таки свого. На потїху Біликови гайдамака сказав: „ну прийдеш же у Канїв, то там Неживий тобі заплатить“. Білик справдї пішов туди, застав уже Канїв спаленим і з тяжким трудом заявив Неживому свою скаргу. Саме в той час
- ↑ Записки о юж. Руси Кулиша, т. I. ст. 151–154.
