д. Рева, розглядаючи документ, і занадто вже очевидну недоладність в титулованню Залїзняка і кошового Петра Кальнишевського. Першого названо „полковником і командиром наших земель Низового Запорожа“, а другий наче б то сам підписав ся „кошовий отаман Петро Кальнишевський з свідками“. В дїйсности ж титула, видуманого для Залїзняка, цїлком не було, а кошовий підписував ся так: „Петръ Кальнишевскій, атаманъ кошовый войска запорожського съ атаманнею и со всѣмъ старшимъ и меньшимъ товариствомъ“.
Певна річ, між народом ходила не ся польська недоладна видумка. Найможливійше, що вона навіть появила ся на сьвіт чи не в самий рік видання збірника Анґенберґа. Під час же колїївщини, очевидячки була розповсюджена грамота иньшої фабрикациї, більш приступної для народного зрозуміння. Про се є де-які свідоцтва. Так д. Скальковський в книзї своїй „Наѣзды гайдамакъ [1], покликуючись на відомі йому акти запорозького архива, запевняє, що в перший раз золоту грамоту передав архимандрит Мальхиседек кошовому Петру Кальнишевському, що видано її було власне тому ж кошовому і що в нїй „висловляв ся даний війську запорозькому наказ — помагати всїма силами пригнобленій церкві“. Далї про вражіннє, справлене грамотою в Коші, Скальковський каже: „кошовий, звичайно неписьменний, дав наказ для прочитання військовому писареви Івану Глобі; розумний козак зараз же побачив, що се фальсифікат і переконав кошового не втручатись в сю справу. Ігуменови дано відповідь: коли б велика монархиня потрібувала справдї служби козаків, своїх щиро-підданих, то б прислала свій наказ не через ігумена, а через окремого посланця „якъ то изъ вѣковъ бувало въ Запорожьѣ“.
Друге свідоцтво про ту ж грамоту — графа Румянцева[2], до котрого доходили звістки про сей указ, при чому він чув між иньшим, що „онъ написанъ подъ титулой ея императорскаго величества, за подписомъ атамана куреннаго уманскаго, котораго имени не помнилъ, и за печатью кошеваго“.
