Сторінка:Начерк Коліївщини на підставі виданих і невиданих документів 1768 і близших років (1898).pdf/62

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 46 —

рапортѣ, чрезъ полковую канцелярію штафетомъ ко мнѣ по почтѣ, держа до резолюціи подъ рукою запорожцевъ“ чи певнїйше селян ватаги Неживого. — „А когда, — писав далї Румянцев, — таковаго письменнаго вида не покажутъ или явится сомнительнымъ, или видимо ложный, то ихъ всѣхъ запорожцевъ, токмо перехвативъ, возвратиться сь оными“ і т. д. Гублячись в здогадах, Румянцев в наказї кошовому Калнишевському на рештї просто питає остатнього з поводу розруха, зробленого Неживим в Каневі — „не дано ли письменнаго какого приказанія или самовольно и злодѣйскимъ образомъ такая шайка вышла“[1].

Але Румянцев, як і иньші урядники того часу і люде культурні, що мали до дїла з усякого роду правдивими документами, незадовго могли сміливо не вірити в істнованнє указа Катерини II Залїзнякови чи Калнишевському — про винищеннє Поляків і Жидів на Українї. 9 липня р. 1768 Катерина II видала манїфест, цїлком вже правдивий, що був присланий з Петербурга Румянцеву для оголошення. Манїфест сей є повним запереченнєм царицї всякого співчуття з її боку до гайдамацького руху. В нїм між иньшим читаємо[2]: „никто нами не посылался въ Польшу для того, чтобъ поднимать на бунтъ нашихъ единовѣрцевъ противъ ихъ согражданъ другихъ исповѣданій“. „Лица, выдающія себя за отрядъ нашего вѣрнаго низоваго запорожскаго войска, будто отправленный нами, въ дѣйствительности суть разбойники, воры и нарушители общественнаго спокойствія“. На рештї „всѣ таковые разбойники, читаємо далї, отъ военныхъ нашихъ командъ повсюду будутъ преслѣдуемы въ конецъ, и, послѣ поимки, будуть представлены всѣ безъ изьятія въ надлежащій судъ для понесенія справедливой кары“.

Недостатність тодїшнїх способів для оголошення навіть державних документів і особливо трудність такого оголошення в тодїшній Річи Посполитій, позбавленій правильної адмінїстрациї — все се довело до того, що правдивий манїфест

  1. Ibidem, ст. 545.
  2. Манифестъ ц-цы Екатерины II „Кіев. Стар.“, р. 1882, кн. 5, ст. 308–311.