Сторінка:На Спокійнім Океані. Вражіння і думки з дороги.pdf/15

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

знав, чому, але й синє небо і синій океан і сині блюзи робітників і тихі ряди їх дітей, що прийшли пошанувати память покійної королевої свого краю, і ті білі палати, що пишалися за тим памятником мов коронки на тлі неба, — все якось зачало немов тиснути мене. Якби давило згори на долину, якби пригноблювало мозок і здавлювало серце. В моїй душі щось діялося, але я ще не знав, що. Помалу розяснювалося мені в умі і серці моїм; розяснювалося приблизно в такім темпі як раненько кріпшає ясність дня. І коли та ясність дійшла до стадії, в котрій червоніють краї облаків на небі, тоді немов раптовно усвідомилася мені вся суть справи — і кров вдарила мені до очей і великий сором залив нутро моє. Сором за цілі ряди поколінь предків моїх і за мене. Чому?

Як часом рівночасно виростають біля себе два дубчаки і сплітаються корінням між собою, так у моїй рефлексії вибухали рівночасно два ряди думок і спліталися між собою, весь час так перенимані соромом як листя дубів сонцем. Я стидався, що я того вже передтим на вспів усвідомити собі і стидався за тяжку глупоту попередників і предків своїх. А потому мій сором іще поглибився далеко глибшим почуттям: почуттям тяжкого гріха гордости, який очевидно лежав на самім дні нещастя нашого, лежав як його підстава, фундамент, підвалина. І розпростерлися переді мною