мов скатерть океану цілі століття бувальщини і стояли переді мною кріваво ясні і як ножі виразні. І було мені так якби я в грудях моїх мав камяну плиту і якби хтось писав на тій плиті і рівночасно говорив те, що пише так:
— Подивися! То се робітництво великої й могутної анґлосаської раси може в покорі своїй прийти й пошанувати навіть мертву королеву свою, а ти й тобі подібні безсильні голодранці не могли здобутися на сто разів потрібнішу вам покору перед живим символом постійної і твердої Влади своєї гарної й богатої землі, яку Бог дав Вам у ласці своїй…
— Чи ти ще не додумуєшся, що се таке? Се гордість, гордість, гордість, — перший з гріхів головних і насінник найстрашнішого зла, яке багатьома струями від віків розливається по землі народа твого, землі повній запахів і цвітів, землі медом і молоком пливучій.
— То вона, та безмежна гордість, що бухала з предків твоїх, казала їм бунтуватися проти свого короля Данила навіть в часі коли від сходу, сонця сунула на землю вашу страшна сила Татар. І тому що предки твої ззаду як скритоубийники нападали на військо оборонця свого, котре він останним зусиллям збирав проти ворогів, і тому що предки твої глупо і нікчемно зраджували його, помагаючи ворогам, — тому
