тихо йдуть під мертвий памятник господині краю сего, що дав і тобі притулок і пристановище. Батьки їх дійшли сюди ще в часах коли не було тої прекрасної зелізниці, якою тебе довезли до Великого Океану сего. Вони йшли сюди крізь чорні пущі і дебри, нераз у жаху смертельнім, в голоді й холоді, шарпані дикими звірами, серед безнастанної борні з племенами дуже подібними до того, з якого ти походиш: вони, ті племена, мали гарні вишивки і гарні народні пісні і велику гордість і рідну дочку її анархію. І тому побідили їх батьки тих, що тепер так тихо йдуть під мертвий памятник мертвої монархині сеї. Побідили їх і богато таких як вони, побідили, бо могла ними правити навіть делікатна рука слабої дівчинки тої, котру онде бачиш на ставині памятника того. А твоїми предками в гордости їх не могли правити навіть такі Гетьмани, що кінські підкови ломали голими руками!… І тому Бог посилав на предків твоїх страшні степові навали і великі довгі пожежі і тяжку владу чужинців. Посилав і буде посилати аж поки не зміниться серце їх.
— А як не зміниться ніколи?
— То ніколи не побачите своєї держави як вуха свого! І на завше останете „народом, який відроджується“. І так будете „відроджуватися“ аж поки архистратиг Михаїл не затрубить, щоб іти вже на Йосафатову долину.
