Донбасівський колгосп є річ письменникам невідома (бо мало хто знає, що це найкращі, найцікавіші колгоспи на Україні), ставиться до своїх бійців з любов'ю і ніжністю. Один такий колгосп прислав подарунок дивізії сімдесятеро коней. Приймаючи коней поставились до справи по-формальному і коней, що привів один хлопець, за малий зріст чи за щось інше, не прийнято.
Хлопець ударився в сльози і відмовився йти з таборів. Скінчилася справа на тім, що він добився до комдива.
Командир вислухав його, побалакав з ним дружньо й звелів прийняти коней. Приймачам-формалістам нагоріло за політичну безтактність.
Автор цих рядків теж ударник. Укупі ще з одним хлопцем ми три дні й три ночі без нікоторого обмеження часу працювали і зробили непогану п'єсу з приводу позики третього, вирішального року п'ятирічки. Цю п'єсу я повіз із собою в табір.
Та виявляється, що в таборі п'єса вже непотрібна. Процент передплати уже добігав до ста, а комсклад підписався на двомісячну платню, викликаючи один одного вносити всю суму готівкою на протязі двох місяців. Отже, аґітувати за підписку на позику третього вирішального року не довелося. Довелося спішно турбуватись, щоб самому не спізнятися з підпискою.
Аґітація в Червоній армії прямолінійна, як фронтальна атака.
Ні одного в сотні, хто не записався б у колгосп!
Такі всі плякати. Всі вони б'ють у лоб. У їдальні комскладу є плякати про збереження зброї.
За іржаву зброю ставити питання про партійність члена партії…
Кажуть, що художник повинен давати живих людей. Мені дуже хотілося б показати вам трьох інструкторів подиву, рівних, як небо й земля і однакових, як число шпал у них на петлицях, червоноармійця першої чоти третьої сотні такого то батальйону такого то полку — так би мовити „солдата Швейка“ своєї чоти, командира запасу з бородою, писаря, що пише вірші, статутного командира, помкомполку по політичній частині і декого з вищого комскладу.
Але місця в мене небагато і цих людей, і ще багатьох інших я вам не показуватиму. Я трішки змалював вам систему, отже робіть висновки про людей самі. Будь ласка, робіть такі яскраві, такі живущі характеристики, як міг би зробити я. Не маю заперечень.
Натомість я спробую розповісти те (дуже небагато), що я спромігся взнати про командира дивізії товариша Фирсова. Худий, середній на зріст, але, як усі стрункі люди здається високим, зі снопом непокірного волосся на голові, мідношкірий. Чоловік — як порох, з усіх кого я бачив, він найбільше справляє на мене враження вогненого, надхненного бійця.
І справді його лаконічна біографія ущерть переповнена боями. Син робітника і сам робітник він воює з 1915 року, як боєць, аґітатор, партієць через усі війни і б'ється й тепер, щоб підняти дивізію на перше місце.
Ми вперше побачили його в парикмахерській. Він був просто з дороги й парикмахер спитав у нього як йому не спека в чоботях.
„Я звик“, одповів комдив. „Шістнадцять років я ношу чоботи“. Шістнадцять років воєнного життя, під загрозою смерти, під загрозою розстрілу, в підпіллі, на фронтах.
