„Чи впізнаєш мене, Петре?“ промовив до Кавуна Джеря.
„Впізнаю,“ насилу вимовив Кавун.
„Чи не покликать попа, щоб тебе висповідав?“ обізвався один бурлака.
„І вже! Дай мені спокій. Вже смерть моя за плечима,“ сказав Кавун; „мабуть я вже не встану. Брати товариші! Коли хто вернеться додому, накажіть моїй жінці, нехай не журиться, не плаче, та нехай доводить до розуму дітей.“
„Щоб вийшли здатні до панської роботи…“ сумно промовив Микола.
„Не думав я, бувши хазяїном, що мені доведеться помирать на чужій стороні, в цьому лазареті,“ неначе нишком промовив Кавун; „ой, боже мій милосердний! За що-ж ти мене так тяжко караєш? Бодай усе моє горе, всі мої сльози впали на того душу, хто мене пустив по світі бурлакою.“
Кавун заплакав, але в його вже сліз не було: його сльози висохли, бо вже його живоття висохло до решти, до останньої краплі.
„Хоч поховайте мене по людському закону. Нехай посесор не викидає мене на смітник, як викидав других бурлак. Я-ж працював на його душу; він здер з мене моє грішне тіло, а пан виссав мою кров. Простіть, брати товариші! Може я в чому перед ким винен. Може я був винен перед громадою, перед вербівцями. Скажіть їм, щоб простили мені, бурлаці. Як вернетесь у Вербівку, то кланяйтесь жінці, та скажіть, нехай мене не жде й не сподівається в гості."
