Вони повмивались коло плеса, помолились богу й збудили незнайомого чоловіка. Він схопивсь, ніби опечений, протер очі, позіхнув і пішов вмиватись, навіть не перехристившись.
„Мене звуть Андрій Корчака. Коли хочете послухать моєї ради, то рушаймо на Басарабію. На степах тутечки вештається багато панів; ще як-раз колись натрапимо на своїх.“
„А що, браття! Чи не послухать нам цієї ради?“ спитав Микола в своїх товаришів. „Хіба-ж нам ще не остогидли ті пани.“
„Як на Басарабію, то й на Басарабію, аби тільки зайти, як можна далі,“ обізвались бурлаки.
Всі рушили за ватажком Андрієм Корчакою.
Йшли вони день, і ввечері добились до степової корчми. Корчма була збудована з сірого піскуватого каменя й стояла необмазана. В корчмі сиділи жиди, держали горілку й закуску й за все брали чималі гроші. В корчмі служила за наймичку стара баба, бурлачка з Подільської губернії. Кругом корчми стлалося на всі боки рівне поле. Бурлаки випили по чарці горілки, ззіли по шматку хліба з цибулею й переночували під корчмою. Вони розпитали в жидів, чи не можна де в близькому селі стать на роботу, на тиждень або на два. В них було обмаль грошей, а до Басарабії ще було далеко. Жид справив їх на село Колонтаївку, де в пана на ціле літо наймались строкові бурлаки.
В невеличкому яру перед їх очима розкинулась Колонтаївка. Село було степове: на
