вала про нього на ярмарках, ходила по сахарнях: ніхто не бачив і не чув про Миколу. Вже поросли верби й вишні, посаджені Миколою над Раставицею, а Микола не приходив. Нимидора ніби одійшла, але все журилась та все співала, сидячи зимою за гребенем, про милого, як він збився з дороги, вертаючись додому, як він „до иншої залицявся й од милої одцурався.“
Десять год після того жила стара Джериха й на одинадцятому вмерла. Нимидора плакала за нею, як за рідною матір'ю. Поки була жива Миколина мати, Нимидора ніби почувала його дух у хаті; тепер у неї зосталась одна втіха, — дочка Любка.
Любка росла, як у садку вишня. Вона була дуже схожа з лиця на Нимидору; в неї були такі темні очі, такі чорні, тонкі брови на широкому лобі, такі довгі коси. Нимидора жалувала її, пестила й не давала робить важкої роботи. Любці минуло десять год, а Нимидора вже складала в скриню придане, вже пряла на рушники й готувала хустки.
„Дочко моя! сядь у вишневому садочку та вишивай рушники! Нехай я одна зазнаю горя. Коли-б хоч ти була щасливіша од мене!“
Любка співала, мов соловейко в гаї, та вишивала великий рушник хмелем та зірками. Нимидора неначе вдруге переживала свій вік у своїй Любці.
Хто давно знав Нимидору, той тепер не впізнав-би її: така вона стала бліда та худа; повні щоки висохли й позападали; блиск в очах погас, тільки один рівний стан не зі-
