гнувся навіть од важкої роботи. Нимидору ізсушила, ізв'ялила нужда, як холодний вітер зелену билину. Лиха недоля ізстаріла її завчасу. Минула половина її літ, а вже здавалось, що Нимидора доживає свій вік.
Любка виросла й стала дівкою, гарною на все село. Нимидора заквітчувала її, милувала, як рожу в садочку. Тільки що минуло їй шістнадцять год, а до неї хлопці стали слать старостів. Любку посватав гарний парубок, Олекса Чабаненко. Нимидора справила сирітське весілля без батька й прийняла зятя в прийми в свою хату.
Після Любчиного весілля Нимидорі нічого більше не зоставалось на світі, і ніщо її не цікавило. Вона почала думать про свою смерть, наготувала собі сорочку й намітку, придбала грошей на похорон, на подзвінне, на євангелію. Кожної неділі, кожного празника вона ходила до церкви й на службу, і на вечірню. Що-року вона ходила до Київа в Лавру на прощу, та все молилась за Миколу по київських манастирях, щоб він був живий та здоровий, та вернувся додому хоч перед її смертю.
Минуло два десятки год од того часу, як пішов у світи Микола; вже пішов третій десяток, і Нимидора вже почала забувать його. Вона почала забувать його вид, його очі, голос. Його вид манячів перед нею вже неначе в тумані. Нимидора почала слабувать і старітись, і знов їй забажалось побачить Миколу. Вона хотіла побачить його хоч перед смертю.
