на на них сердиться, а на мені згонить злість. Вона мене й лаяла гірше, й била гірше, ніж своїх дітей. До своїх дітей було ледве доторкнеться долонею, а мене так лусне, що я не знала, де й дітись. Ніколи я не носила нової одежі, ніколи я не мала нових кісників, нової спідничини; латана сорочка все було світиться на моїх плечах. Я було дивлюсь, як дядина голубить своїх дітей, та все думаю про свою матір: якби була жива моя мати, вона-б мене пожалувала й гостинця мені принесла-б, і вишила-б мені квітками сорочку, і накупила-б мені стрічок та квіток. Було ляжу спати, плачу та думаю про свою матір, то мені й сниться моя мати такою, як я собі її пригадувала.
„Підросла я; мене один чоловік найняв за няньку за три копи грошей, та за сорочку на рік. Господи! як я попомордувалась з його малими дітьми. Було хазяйка посадить мені на руки опецкувату дитину, а я ще й сама опецок, сливе дитина: трохи не підвередилась тими дітьми. Хазяїни підуть на поле, а мене покинуть дома з дітьми. Дивлюся я, чужі діти бігають, гуляють в ціці-баби, в хрещика, купаються, а мені не можна й одступать од дітей. Господи, як мені хотілось погуляти та побігать! Якби була жива моя мати, і я гуляла-б з дітьми. Ой, мамо моя, доле моя! Нащо-ж ти мене такою малою покинула? — було думаю я. Я ввесь свій дитячий і дівчачий вік поневірялась в чужій хаті, у чужих людей і не зазнала ласкавого слова.
„Стала я дівкою й найнялася за наймичку
