відбиває елементи предмету через дотик до нього, через перспективу лінійну, повітряну — і через анатомію, а, навпаки, реалізується через почуття чи відчування, а тому і вперше ми бачимо явища в реальній їх „як таковості“.
 № 6 Пікассо. 1921 |
Звичайно, я тут кажу за предмет як за пластичну та мальовничу його реальність. Таким чином кажу про одну реальну сторону предмету, не зважаючи на його другу сторону, сторону реалізму функціонального, добре відомого робітникові, бо сам предмет-річ є ніщо инше для робітника, як висловлення функцій. Отже, малярська пластична сторона йому зовсім незрозуміла.
З цієї причини і виникає у нас непорозуміння між митцем і робітником, що художній твір сприймають у двох одмінних точках.
І, щоб зрозуміти картину, треба насамперед відчути і зрозуміти її пластичну сторону, бо іншої сторони в ній ніколи немає.
Отже, приступимо до розгляду картини Пікассо „Музики“ (див. мал. № 7). Нас вражатимуть всі елементи, що ми їх побачимо в цьому творі. Мені здається, що їх десь бачили в іншій обстановці. І коли згадаємо, то всміхатимемось з тієї вже причини, що всі ці елементи, взяті від предметів як контрасти, повернулися знов до своїх предметів, не втративши того реального значіння, яке було показано в тих чи інших творах кубізму. Низкою ліній намальовано бороду у одного з музик. В попередніх стадіях кубізму ця борода правила б за контраст і була б в тому місці, де треба було б різкіше підкреслити контраст, та не залежала б від академічної логіки.
В цьому випадку вона виправдує своє місце академічною логікою, бо посідає відповідне місце, тоб-то звязується з обличчям. Роля ж її все ж таки не змінилася, вона й тут має те ж незмінне значіння.
Принцип чи метод будування картини, відчування її, залишається той же, тоб-то контраст має велику ролю. Та сама зрозуміла ясність контрасту є в митця, бо ми бачимо, що нотні знаки ніде не повторюються в іншому місці, бо це походило б на правду, аджеж в кожного нового музичного інструменту є свої нотні значки. Тут їх немає. Всі зусилля майстра спрямовано до надання картині свого відчування і плоскости. У Пікассо ці змальовані ознаки людей виключено з трьохмірного простору і розчавлено в плоскість, тоб-то перебувають вони у стані двомірного часу.
Тут ми не можемо говорити про змалювання реальних людей. Ми лише можемо сказати, що це випрасовані маскарадні костюми цих музик. І що жодного тіла в них немає. Але, не зважаючи на це, ми все ж маємо певне відчування від цих сторонніх плоскостей, як від постатей людей і, крім цього, картину відчувається реально, живіше, аніж всякий натуральний портрет. Нагадаємо глядачеві ще раз про те, що ця картина не являє собою наслідку невміння малювати, бо коли б Пікассо був захоплений „як таковістю“ музик, то, звичайно, він їх подав би також, як подав своїх Венер чи портрет своєї дружини. Очевидно, його цікавило зовсім інше і це „інше“ висловлено в даній картині.
