срібними і золотими; нарешті під грубою з зелених кахель стояла велика, червона на колесах скриня. На право в світлиці була невеличка кімната задля дітей; за нею — спочивальня, а далі велика пекарня без помосту, з рівною вимащеною жовтою глиною долівкою. В усьому домі панувала незвичайна чистота. Знадвору скрізь під вікнами бузок, рожі, любисток, рута, шавлія, чорнобривці і гвоздики. Двір був просторий, покритий споришем: по одну руку — стояло дві великі дубові комори, по другу — „людська” хата, де жив сільський поліцай і церковний сторож; стайня, волівня і інші будівлі задля худоби були на другому, на „чорному” дворі; клуня і стебник на вулиї були за садом на пастовні.
— Радий я, сину! дуже радий, що ти завернув до мене, — говорив о. Василий — розкажи ж мені, як там живе-має старенький мій товариш Малинка? він чимало таки старійший за мене; я ще на „граматиці” сидів, а він вже богословом був, а проте товаришували ми лепсько. Голос у Корнія гарний був; тепер мабуть, не співає, а рипить наче немазане колесо на новій осі. Ну, ну! так розказуй, усе мені розказуй.
(Після вечері пішов Одинець на супочинок, щоб другого дня з о. Борсуком поїхати до пасіки, де під доглядом старого Божка пасічникували дві дочки о. Борсука).
Другого дня ранком ледви сонечко підбилося поверх дерев, о. Василь розбудив Одинця.
— Заспав з дороги, небоже; ну, коли є охота в пасіку, так вставай, зараз їду.. я вже й на степу був.
Одинець миттю схопився, умився, убрався, помолився Богу.
