ла помазані цивілізацією з Москви, що душі їх більш-менш поломані, дух і світогляд їх пощерблені. „Цивілізація” перейшла над ними немов хмара з великим вітром над лісом; декого вона вирвала з коренем, обломала духове гілля, перекидаючи з однієї чужої країни в другу, ніби того на користь, а суще на шкоду моральною сивухою з бульби, і розкидала їх по краю наче наумисне на те, щоб вони більш та більш розкопували ту безодню, що розділяла панів і людей; вона, ота поверховна, непережована „цивілізація” — наплодила лебезунів, лакеїв, що зоко́ла, формально були люди „благородниє”, а фактично були духово моральною мізерією, лінтюгами, непризвичаєними до праці, але призвичаєними до гри до карт, до хабарництва і до такого злодійства, якого не карало „Уложеніе о наказаніяхъ” (Постанови про кари).
Були одначе ж між Квашиними гостями і кілька чоловіка, що відрізнялися від більшости — наче позолітка від золота. До таких перш за всіх належав повітовий маршал Юрій Кащенко: окінчивши університет у Києві, він кілька років учився ще за границею, учився не тільки наукам, а й життю практичному; за границею він спізнався і сприятелився з Бодянським; познайомився з Мікльошичем, а також із видатнішими людьми з Росії, що перебували тоді заграницею. Вернувшись в Росію, він не хотів йти ні на яку службу, але щоб не сердити старого свого батька, записався в канцелярію харківського ґенерал-ґубернатора і коли вмер батько, він зараз виписався з тієї канцелярії і взявся до господарства на селі.
