— І стали йому чужаками; покинули зовсім той ланцюх, що звязує народню масу й освічених людей; покинули народню мову… Гляньтеся: книжки нема на нашій мові… Он за сім літ надруковано — одну чи дві книжки.
— Коли ж ота пригода з Шевченком й іншими вельми залякала наших людей…
— Не залякала вона Гречулевича, Глібова; бо й нічого таки лякатися. Покарано деяких людей, та не всіх; заборонено друкувати писання Шевченка, Костомарова, Куліша, а не всіх… Цензура, скажете… А вже ж цензура сувора, так пишіть, що можна… А то — мовчимо… но, не переляк, не цензура, а деморалізація засідає і нівечить нас… Виховання нам бракує… гукаємо, що треба бути людьми, а стаємо лакеями… Колись, як був Костомарів професором у Києві, мені трапилося з ним про це балакати і він сказав мені, що молодіж, яка приходить до університету з лівобережжя, як прирівнати її до правобережної, і темна, і квола, духом і зовсім не вихована; ідеалів у неї бракує.
Одинець слухав, впивався розмовою і ковтав кожне Кащенкове слово. Кащенко довго ще балакав з ним, багацько розпитував і прощаючися, взяв з його слово, що невідмінно приїде до його, не менш, як на цілий місяць.
Прощаючись на вечеринці у Кваші, Одинець дав обіцянку і Ляшенчисі і Кащенку, що завитає до них і от за кілька день після тієї вечеринки мусів він і сам міркувати і радитися з Іскрою; до кого їхати попереду?
